Фантастика Всесвіту. Випуск 4
- Автор: Зельцер Дэвид
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Фантастика Всесвіту. Випуск 4». Краткое содержание книги:
— Воно-то так. Але для мене цей міст, як рідний син.
Перша, кого вони знайшли в млині, була Збуй-Вік. Її кощаві руки тримали немовля, що народилося кілька годин тому і яке назвали Жасинтою. В коритці лежали інші немовлята: двійнята Динори, діти Ілди та Фаусти. Бракувало лише дитини Ізаури — вона саме ссала набряклу материну грудь. Чоловіків тут зібралося небагато: всі інші пішли шукати човна.
Дівчаток і хлопчаків, цих неслухів, насилу втримували. Похмурий світ жінок. Бастіан да Роза спробував розвіяти їхню журбу веселим жартом:
— Та тут повна хлібниця маніокових коржиків!
Крім кількох хлопчиків, засміялася тільки Леокадія — вона сиділа на гвинті єрма, з ногами у воді. Амброзіо похмуро кинув:
— Тепер довго не будемо їсти коржиків, смажити борошно. Маніока пропала, плантації затопило. Все надбане пішло за водою.
Ванже підійшла до чоловіка підбадьорити його. Чи ж треба опускати руки?
— Воно-то так, старий, повінь завдала чималої шкоди і плантації, і фермі, і худобі. Проте знищила вона не все. У нас залишилася земля. Господь милостивий, насадимо нові плантації.
Амансіо, теж естансіанець, заперечив:
— Щось Господь не дуже милує нас.
Зі свого сідала Леокадія підтримала Ванже:
— Помовч, ти сам не знаєш, що говориш. А от і я такої думки, як сіа Ванже. Головне, що ми живі і в нас є земля. Єдине, чого я благаю в Господа, це здоров’я для нас усіх.
— Здоров’я і крихту сонця, — знову пожартував Бастіан. — Пригадуєте, тітко Ванже, мою обіцянку? Перша хата, яку я збудую після паводку, буде ваша. Думаєте, я забув?
На млиновому п’ятачку було тісно. Факел поцікавився родиною Алмірандо. Естансіанці сказали, що вони на плантації — рятують свиней; від паводку потерпіли хата й свинарник. Потім розпитування урвалися, бо прийшли чоловіки, що шукали човна; вони принесли невтішні новини.
Човен стояв між корінням розкидистої кажаейри, але нижче за течією, в тому місці, де річка, вирвавшись з кам’яної ущелини, розтікається й глибшає. Наївно було думати, що душогубка стоятиме там і чекатиме їх. Адже єдиний і повновладний господар зараз сама річка. Не варто було й ходити, сказав Амброзіо. З ними прийшов і Педро Циган, вони зустріли його під кажаейрою.
Негр Кастор довго говорити про човен не дав:
— Ходімо, поки ще є місток, а то і його знесе.
Збуй-Вік узяла перше скраю немовля і показала його каменяреві й ковалеві:
— От уже славне!
Вона скинула блузку й вгорнула в неї цю грудочку життя, цей пломінчик надії.
Застиглі на крутосхилі кози були ніби витесані з каменю. Зненацька одна з них кинулася тікати, інші — за нею. Кози серед цього спустошення утверджували вічність життя.
Дас Дорес і Алтамірандо тягли на пагорб годованих кабанів, поросних свиней і поросят; кожен крок коштував їм неабияких зусиль. А де ж запропастилася Сан, чому не допомагає? Вона ж так любила заколисувати поросяток, співати їм колискової.
Де пропадала Сан, хай то день чи ніч, ніхто ніколи не знав. Батько й мати вже змирилися з цим, покірно несли свій хрест. Вона дурненька, юродива, необачна, її годі укоськати. Пробували тримати її в шорах, але марно. Бачачи, як Алтамірандо іноді побивався через доньку, Дас Дорес казала:
— Облиш її, така вже воля Божа, хай Господь і дбає про неї. Ми тут безсилі. — Вона боялася, що чоловік дізнається про доччині походеньки і приб’є сердегу.
Так воно було, і нічого тут не вдієш. Алтамірандо намагався слухати жінчиної поради, не сушити собі голови. А коли Сан почала пасти кіз, колисати поросят і торгувати на базарі, коли підбігала до нього й вішалася на шию, він, хоч і не показував цього, відчував себе безмежно щасливим. Славна дівчинка його дочка, і не її вина, що їй бракує клепки в голові, така вже її доля; як хто і винен, то лише Бог, не подбав про неї. Вона добра душа, хоч недоумкувата, така в цій глушині беззахисна; краще не думати, що на неї тут може чигати.
З останніх сил — Дас Дорес уже ледве ноги переставляла — вона дала якусь раду свиням. Про те, щоб урятувати поля, не могло бути й мови. Дас Дорес присіла на камінь, а Алтамірандо заявив:
— Я піду туди.
— Навіщо?
— Шукати Сан. Її треба знайти.
— Тоді і я з тобою.
— Залишайся тут, на хазяйстві. Сам чи вдвох, яка різниця. Я або вернуся з нею, або щось узнаю.
Авжеж, він щось узнає. «Все в руці Божій — і життя, і смерть», — подумала Дас Дорес. Алтамірандо спустився зі схилу, ступив по пояс у воду і, зігнувшись під дощем і вітром, рушив на пошуки доньки. Дас Дорес захлипала, затуливши долонями обличчя.