Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
Сірий кінь стояв майже над ним, і він бачив, як у нього ходять ребра. Трава під ним була зелена, і в ній росли лугові квіти, і він подивився вниз, побачив дорогу, міжгір'я, міст і знову дорогу, і побачив танк, і приготувався до нового спалаху. Той спалах майже відразу ж блиснув, але шипіння знову не було чути, тільки відразу гухнуло й запахло вибухівкою, і, коли розсіялася хмара висадженої землі й перестали сипатися скалки, він побачив, як сірий кінь сумирно сів на задні ноги поряд із ним, ніби дресирований у цирку, і відразу ж, дивлячись на осілого коня, він почув його дивне хрипіння.
Потім Прімітіво й Агустін підхопили його під пахви й поволокли нагору, і ліва нога, чіпляючись за землю, згиналася в новому суглобі. Одного разу прямісінько над ними просвистів снаряд, і вони кинулись на землю, випустивши Роберта Джордана, але їх лише обдало згори землею, і, коли втих град осколків, вони знову підхопили його й понесли. Нарешті вони дісталися до яру в лісі, де стояли коні, й Марія, Пілар і Пабло оточили його.
Марія стояла коло нього на колінах і казала:
— Роберто, що з тобою?
Він мовив, обливаючись потом:
— Ліву ногу зламано, Маріє.
— Ми тобі її перев'яжемо, — сказала Пілар. — Поїдеш ось на цьому, — вона показала на одного з навантажених коней. — Скидайте в'юки.
Роберт Джордан побачив, як Пабло хитає головою, і кивнув йому.
— Збирайтеся, — сказав він. Потім додав: — Слухай, Пабло, йди сюди.
Спітніле, заросле обличчя нахилилося над ним, і в ніс Робертові Джордану вдарив Паблів запах.
— Дайте нам поговорити, — сказав він Пілар і Марії.— Мені треба поговорити з Пабло.
— Дуже болить? — запитав Пабло, схилившись зовсім близько до Роберта Джордана.
— Ні, мабуть перервано нерв. Слухай. Ви збирайтеся. Мені кінець, розумієш? Я тільки скажу кілька слів дівчині. Коли я гукну тобі: «Забери її», — ти її забереш. Вона не захоче йти. Я тільки скажу їй кілька слів.
— Авжеж, часу в нас небагато, — сказав Пабло.
— Так. По-моєму, вам краще йти на територію Республіки, — сказав Роберт Джордан.
— Ні, ми підемо в Гредос.
— Добре подумай.
— Клич Марію і говори з нею, — сказав Пабло. — Часу в нас зовсім мало. Мені дуже шкода, що це сталося з тобою, Ingles.
— Нічого не вдієш, — мовив Роберт Джордан. — Тож не говорімо про це. Але ти поміркуй добре. У тебе є голова на в'язах. Подумай.
— Я вже подумав, — сказав Пабло. — Ну, розмовляй, Ingles, тільки швидше. Часу в нас нема.
Пабло відійшов до найближчого дерева й став дивитися вниз, у міжгір'я, і на дорогу по той бік міжгір'я. Потім він перевів очі на сірого коня, що лежав на схилі, й на його обличчі з'явився дараз щирого жалю, а Пілар і Марія вернулися до Роберта Джордана, що сидів, прихилившись до стовбура сосни.
— Розріж холошу, будь ласка, — сказав він Пілар.
Марія мовчки стала коло нього навколішки. Сонце падало на її стрижене волосся, а обличчя кривилось, як у дитини, що ось-ось заплаче. Але вона не плакала.
Пілар дістала ножа й розрізала його ліву холошу від кишені до самого низу. Роберт Джордан руками розвів краї й нахилився подивитись. Трохи нижче кульшового суглоба багряніла конусовидна пухлина, подібна до маленького гостроверхого намету, і, доторкнувшись до неї пальцями, Роберт Джордан відчув кінець кістки, що надимала знизу шкіру. Нога лежала на землі, неприродно вигнута. Він звів очі й подивився на Пілар. В неї був такий самий вираз обличчя, як у Марії.
— Anda, — сказав він їй. — Іди.
Вона пішла, похиливши голову, нічого не сказавши й не озираючись, і Роберт Джордан побачив, що її плечі тремтять.
— Guapa, — сказав він Марії і взяв обидві її руки в свої.— Вислухай мене. Ми в Мадрід не поїдемо…
Тоді вона заплакала.
— Не треба, guapa, — сказав він. — Вислухай мене. Ми тепер у Мадрід не поїдемо, але, куди б ти не поїхала, я скрізь буду з тобою. Зрозуміла?
Вона нічого не сказала, тільки притиснулася головою до його щоки й обняла міцніше.
— Слухай мене гарненько, зайчику, — сказав він. Він знав, що треба квапитися, і весь обливався потом, але він повинен був сказати це і змусити її зрозуміти. — Зараз ти підеш звідси, зайчику. Але і я піду з тобою. Поки одне з нас живе — ми живі обоє. Ти мене розумієш?
— Ні, я хочу з тобою.
— Ні, зайчику. Те, що мені треба зробити, я зроблю сам. З тобою я не можу зробити це як слід. А якщо ти підеш, піду і я. Хіба ти не відчуваєш, що це так? Де одне з нас, там обоє.