Твори в 4-х томах. Том 3

— Бери мішок з дисками й мою маленьку maquina — крикнув він. — І біжи за мною.

Роберт Джордан біг схилом угору, пробираючись між соснами. Агустін насідав йому на п'яти, а ззаду їх наздоганяв Пабло.

— Пілар! — закричав Роберт Джордан. — Сюди, Пілар.

Всі троє так швидко, як тільки могли, здіймалися крутим схилом, бігти вже не можна було, бо круча стала майже прямовисна, і Пабло, що йшов порожнем, коли не брати до уваги кавалерійського автомата, швидко наздогнав решту.

— А де твої люди? — спитав Агустін, насилу ворушачи пересохлим язиком.

— Всі побиті,— сказав Пабло. Він ніяк не міг звести духу.

Агустін повернув голову й подивився на нього.

— Тепер у нас коней багато, Ingles, — задихаючись проказав Пабло.

— Це добре, — мовив Роберт Джордан. «Падлюка, вбивця», — подумав він. — Що там у вас було?

— Що хоч, — сказав Пабло, хапаючи ротом повітря. — Як у Пілар?

— Вона втратила двох — Фернандо і цього, як його…

— Еладіо, — сказав Агустін.

— А в тебе? — спитав Пабло.

— У мене загинув Ансельмо.

— Коней, отже, скільки завгодно, — сказав Пабло. — Навіть для вантажу стане.

Агустін прикусив губу, глянув на Роберта Джордана й похитав головою. Вони почули, що танкетка, якої тепер не було видно за деревами, знову почала обстрілювати дорогу й міст.

Роберт Джордан кивнув головою в той бік.

— Що в тебе вийшло з цим танком? — Він не хотів ні дивитися на Пабло, ні відчувати його запаху, але йому кортіло почути, що той скаже.

— Я не міг відійти, поки він там стояв, — сказав Пабло. — Загородив нам вихід із поста. А потім він чомусь відійшов, і я побіг.

— В кого ти стріляв, коли зупинився на завороті? — навпрямки запитав Агустін.

Пабло подивився на нього, хотів був усміхнутись, передумав і нічого не відловів.

— Ти їх усіх постріляв? — запитав Агустін.

Роберт Джордан думав: ти помовч. Це вже не твоє діло. Для тебе вони зробили все, що треба було, навіть більше. А це вже їхні міжусобні рахунки. І не суди з погляду етики. Чого ти ще чекав від убивці? Адже ти працюєш з убивцею. А тепер помовч. Ти задосить чув про нього раніше. Нічого нового тут нема. Але й сволота ж, подумав він. Ох, яка сволота!

Після стрімкої кручі йому так кололо в грудях, ніби ось-ось огруддя розірветься, але попереду, за деревами, вже видно було коней.

— Чого ж ти мовчиш? — сказав Агустін. — Чому не скажеш, що ти сам перестріляв їх?

— Відчепися, — сказав Пабло. — Я сьогодні багато і добре бився. Запитай Ingles.

— А тепер виведи нас звідси, — сказав Роберт Джордан. — В тебе ж є якийсь план?

— Я маю гарний план, — сказав Пабло. — Як пощастить, усі виберемося цілі.

Він уже трохи відсапався.

— А ти нікого з нас не замислив убити? — спитав Агустін. — Вже краще тоді я тебе вб'ю зараз.

— Відчепися, — сказав Пабло. — Я мушу дбати і про тебе, і про весь загін. Це війна. На війні не завжди робиш, що хочеш.

— Cabron, — сказав Агустін. — Про себе ти вже напевно подбаєш.

— Розкажи, що було там, на посту, — мовив Роберт Джордаи Пабло.

— Що хоч, — знову сказав Пабло. Він дихав так, неначе йому розпирало груди. Але голос уже звучав рівно; піт котився по його обличчі й шиї, і груди, і плечі були мокрі від поту. Він обережно, скоса глянув на Роберта Джордана, не знаючи, чи можна довіряти його приязному тонові, а потім усміхнувся. — Все, — сказав він знову. — Спочатку ми захопили пост. Потім проїхав мотоцикл. Тоді ще один. Тоді санітарна машина. Тоді ваговоз. Тоді танк. Якраз перед тим, як ти підірвав міст.

— Тоді…

— Танк нам нічого не міг зробити, але вийти ми не могли, бо він тримав дорогу під обстрілом. Потім він від'їхав, і я побіг.

— А твої люди? — спитав Агустін, все викликаючи його на сварку.

— Відчепись! — Пабло круто обернувся до Агустіна, і на обличчі його був вираз людини, яка добре билася, незалежно від того, що сталося потім. — Вони не з нашого загону.

Тепер уже зовсім близько були коні, прив'язані до дерев, сонце освітлювало їх крізь віття сосон, і вони крутили головами й хвицалися, відганяючи гедзів, і потім Роберт Джордан побачив Марію, і за мить він обіймав її міцно-міцно, зсунувши кулемета набік, так що розтруб врізався йому під ребро, а Марія все казала:

— Ох, Роберто! Ох, ти!

— Так, зайчику. Мій любий, любий зайчику. Тепер ми підемо.

— Це правда, що ти тут?

— Так, так. Усе правда. Ох, ти!

Він ніколи раніше не думав, що під час бою можна пам'ятати про жінку; що хоч би часткою своєї свідомості можна пам'ятати про неї і линути до неї; що можна відчувати, як її маленькі круглі груди притискаються до тебе крізь сорочку; що вони, ці груди, можуть пам'ятати про них обох навіть у бою. Але це було так. І це було, думав він, дуже добре. Дуже, дуже добре. Ніколи б я не повірив у це. І він пригорнув її до себе ще раз міцно-міцно, але не глянув на неї, а потім поплескав її там, де ніколи не плескав доти, й сказав;