Україна — не Росія

Фізико-технічний факультет Дніпропетровського університету був створений у 1951 році в зв’язку з перетворенням Дніпропетровського автомобільного заводу на «Південний машинобудівний». Набір 1955 року був особливо численним — 450 осіб, але і конкурс складав 6 осіб на місце. Яким спеціальностям навчали на факультеті, ніде офіційно не повідомлялося. Я здав іспити і пройшов по конкурсу, але навіть з довідкою, що я прийнятий до університету, довелося чимало побігати, перш ніж рідний колгосп погодився мене відпустити. Одержати паспорт без відповідного паперу від колгоспу було неможливо.

Перші ж місяці навчання показали, що і на 400 карбованців прожити надзвичайно важко. Читачі, чиї спогади не йдуть глибше брежнєвських часів, можуть вирішити, що це були непогані гроші. А от люди більш старші пам’ятають деномінацію 10:1, проведену в січні 1961 року. Тобто, якби я вступив до університету не в 1955, а на шість років пізніше, та ж сама стипендія дорівнювала б сорока карбованцям. Цифра, що не вражає уяви. Чи дивно, що один з моїх головних спогадів студентської пори — це постійне почуття голоду. Як би я вижив, якби вступив на філологічний? До того ж, я вперше помітив, який у мене одяг. І помітивши, спочатку, поки не зумів одягтися, як міський хлопець, соромився куди-небудь ходити. Іноді запросять, хочеться жахливо, але відмовляєшся — фізичні константи, мовляв, треба терміново зубрити, боюся зрізатися. Скільки я пропустив вечорів з танцями в Палаці студентів через те, що не було в чому піти, дотепер згадувати прикро.

Але прошу звернути увагу: все це зовсім не заважало мені вважати себе найщасливішою людиною і бути твердим у своїх комуністичних переконаннях. Я виїхав із свого села на вантажівці з картоплею, прийшов до університету у парусинових черевиках на гумі, і будь ласка — мені відкрито безкоштовний доступ до вищої освіти. Причому освіта, яку я одержую, — одна з кращих у своїй галузі за рівнем і якістю на земній кулі. І мені ще платять стипендію, надали місце в гуртожитку. Я вважав це винятково важливим соціальним завоюванням, вважаю і зараз. Правда, я тоді не ставив питання: а чому до нашого села не ходить автобус, чому немає електрики, радіо, хіба нормально, що я ніколи не міг навіть мріяти про шкіряні черевики? Те, серед чого ти виріс, завжди здається єдино можливим. Ну і, звичайно, я тоді був упевнений, що безкоштовна освіта для простих людей можлива тільки в СРСР і в «країнах народної демократії» (пізніше їх стали називати «соціалістичними країнами»), і ніде більше.