Сповідь відьом

Коли я все це випалила, блакитний вогонь на моїх пальцях почав згасати. Але він повністю не зник, а причаївся десь у моїх ліктях, щоби повернутися в разі потреби.

— Якщо я підійду ближче, — невимушено сказав Метью, наче питав час чи температуру повітря, — то ти знову посинієш, чи на сьогодні це все?

— Гадаю, поки що досить.

— Гадаєш, що досить? — запитально вигнув він брови.

— Я добре себе контролюю, — сказала я цього разу більш впевнено, з соромом пригадавши діру, яку пропалила в килимі оксфордського помешкання Метью.

Не встигла я й оком моргнути, як він вже обхопив мене руками.

— Ой! — скрикнула я, коли він втиснув мої лікті мені в ребра.

— А я від тебе передчасно посивію — хоча, між іншим, сивина довгий час вважалася неможливою серед вампірів! Я посивію від твоєї нахабної сміливості, твоїх електричних рук та тих жахливих і немислимих речей, які ти кажеш! — Щоб убезпечити себе від останньої вади з наведеного ним переліку, Метью затулив мені рота поцілунком. Коли ж він відірвався від мене, я вже не могла сказати нічого — ні несподіваного, ні обурливого. Я просто прихилилася головою до його грудей і терпляче чекала, коли стукне його серце. Потім я вдоволено вщипнула Метью, рада з того, що він був не єдиним, чиє серце повнилося почуттями.

— Твоя взяла, ma vaillante fille[11], — мовив він, притиснувши мене до себе і потихеньку гойдаючи. — Я спробую, спробую не пестити тебе і не надто панькатися з тобою. А ти мусиш не забувати, якими небезпечними бувають вампіри.

Важко пов’язати слова «небезпека» та «вампір», коли стоїш, притиснувшись до його грудей. На нас поблажливо дивилася Ракаса зі стеблинками трави, що стирчали з куточків її рота.

— Ти закінчив? — Я вигнула голову, щоб поглянути йому у вічі.

— Якщо ти питаєш, чи збираюся я ще полювати, то я відповім «ні».

— Ракаса невдовзі лусне. Вона вже довго наминає траву. І не зможе повезти нас обох, — сказала я, перевіривши руками, чи на місці стегна та сідниці Метью.

Йому перехопило дух, і з рота вирвався воркітливий звук, зовсім не схожий на той, який я чула, коли він сердився.

— Ти їдь сама, а я піду поруч, — запропонував Метью після ще одного тривалого поцілунку.

— Ходімо пішки разом. — Після кількох годин у сідлі мені не дуже-то хотілося знову вилазити на Ракасу.

Сутеніло, коли Метью провів мене крізь браму шато. «Сім веж» яскраво світився всіма лампами, беззвучно вітаючи нас.

— Домівка, — сказала я, зрадивши побаченому.

Метью всміхнувся, дивлячись на мене, а не на будинок.

— Домівка.