Сповідь відьом

— Ти не заперечуватимеш, якщо я тебе поцілую? — спитав Метью, на якусь мить ніяково відвернувшись.

— Звісно, що ні. — Я стала навшпиньки так, щоб мій рот став ближчим до його. Однак Метью чомусь завагався, тож я обхопила йому шию руками. — Не дурій. Поцілуй мене.

І він поцілував — коротко, але міцно. На його губах ще лишалася кров, але це не було ані моторошно, ані неприємно. Це просто був Метью.

— Ти знаєш, що у нас не буде дітей, — сказав він, притискаючи мене до себе так, що наші обличчя майже торкалися одне одного. — Вампіри не можуть заводити дітей традиційним способом. Ти нічого не матимеш проти?

— Заводити дітей можна різними способами, а не лише одним, традиційним. — Про дітей я раніше якось і не думала. — Ізабо зробила тебе, і ти належиш їй не менше, аніж Лукас належав тобі та Бланці. А у світі дуже багато дітей без батьків. — Мені раптом пригадалося, як колись Сара з Емілі казали мені, що момент завести своїх власних дітей я проґавила назавжди. — Якщо захочемо, то можемо взяти хоч цілий гурт.

— Я вже багато років не робив вампірів, — сказав Метью. — Я й досі на це здатен, але, сподіваюся, ти не збираєшся завести велику родину.

— Моя родина за останні три тижні збільшилася вдвічі, бо до неї додалися ти, Марта й Ізабо. Не знаю, чи захочеться мені родини більшої, ніж наша.

— Тобі доведеться додати до цієї кількості ще одного.

Я здивовано витріщилася.

— То вас насправді більше, ніж я гадала?

— Набагато більше, — сухо відповів Метью. — Зрештою, генеалогічне дерево вампірів більш розгалужене за генеалогію відьом. Ми маємо кревні зв’язки по трьох лініях, а не лише по двох. Але є один член нашої родини, з яким ти вже встигла познайомитися.

— Маркус? — спитала я, згадавши молодого американського вампіра у високих кросівках.

Метью кивнув.

— Йому доведеться самому розповідати тобі історію свого життя — я не такий ревний борець із традиціями, як моя мати, хоча й покохав відьму. Я зробив його понад двісті років тому. І пишаюся ним і тим, чого він досяг у житті.

— Але ж ти не хотів, щоб він брав у мене зразок крові в лабораторії, — зауважила я, нахмурившись. — Він же твій син. Чому ти не ввірив мене йому? Батьки мають довіряти своїм дітям.

— Він зроблений із моєї крові, люба моя, — терпляче і водночас ревниво пояснив Метью. — Якщо я вважаю тебе такою непереборно спокусливою, то чому б йому теж так не вважати? Пам’ятай: ніхто з нас, вампірів, не має імунітету до спокусливості крові. Може, я й довіряю йому більше, аніж незнайомцю, але я ніколи не буду абсолютно спокійним, коли до тебе наблизиться якийсь вампір.

— Навіть Марта? — ошелешено спитала я. Бо сама довіряла Марті повністю.

— Навіть Марта, — твердо мовив Метью. — Втім, насправді ти — не з тих, хто їй до вподоби. Вона воліє смоктати кров із набагато дебеліших створінь.