Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

В історичній літературі має місце думка, за якою князі на Русі в XI—XII ст., хоч і володарювали в ім’я інтересів знаті, проте правили і на благо народу[637]. Об’єктивно це було справді так, але це не дає жодних підстав бачити в давньоруському князеві представника і виразника народних інтересів. Джерела незаперечно свідчать про станово-класовий характер князівської влади. Такої ідилічної картини, коли князь, бояри, воєводи, тисяцькі — всього лише представники общини, виразники її інтересів, на Русі IX—ХІІІ ст. не було.

Більш численну категорію панівного класу становили бояри. У літописах вони, як правило, згадуються поряд з князем уже в X ст. Джерелом їх формування на ранніх етапах була місцева родоплемінна знать, а також князівські дружинники, що осідали на землю і ставали крупними землевласниками. Уже в XI ст. бояри мали певну соціальну диференціацію. Князівські бояри поділялись на «великих» і «менших». Крім того, були ще й «земські» бояри. Етимологія слова «боярин» лишається не цілком з’ясованою, але незаперечним є зміст цього поняття. Це знатна, багата людина, яка належала до соціальної верхівки суспільства.

Диференціація боярства дає підстави стверджувати наявність всередині цього стану васальних відносин. М. С. Грушевський, вивчаючи галицьке боярство XII—XIII ст., зауважив, що кар’єра дрібного боярина як землевласника починалась з села, яке йому давав крупний боярин, що володів цілою округою[638].

Разом з князями давньоруські бояри становили правлячу еліту держави, землі. «Великі» бояри ставали воєводами, тисяцькими, князівськими канцлерами, «малі» — посідали нижчі щаблі князівського судово-адміністративного апарату — міністеріалітету. У літописі до цієї категорії урядових чиновників відносяться соцькі, десяцькі, тіуни, дворецькі, осьменники, огнищани. У виконанні своїх управлінських функцій вони спирались на вирників, митників, мечників, дітських, печатників, які набирались із дворян-слуг князівського двору.

Привілейоване соціальне становище в давньоруському суспільстві належало дружині, яка була при князівському дворі, брала участь не лише у військових кампаніях, придушенні соціальних конфліктів, але й управлінні державою чи землею. У ній інтегрувалась військово-службова знать, воїни-професіонали, представники князівської адміністрації. З часів Київської Русі виробився своєрідний дружинний кодекс честі, який генетично походив з родоплемінного суспільства, але визначався конкретними князівськими пожалуваннями. Вони були грошові, а також бенефіційні; вірна служба своєму сюзеренові-князю оплачувалась земельним наділом, який передавався тому чи іншому знатному дружиннику в умовне володіння.

В цілому ієрархічна структура панівного класу була достатньо розвинутою, повністю відповідала функціонуванню феодального організму і перебувала під захистом держави. «Правда Ярославичів» передбачала штраф за вбивство княжого тіуна і конюха в розмірі 80 гривень (проти 5 гривень за холопа чи смерда). За вбивство боярина, як вважав С. В. Юшков, належала смертна кара[639].