Сповідь відьом

Метью не відразу наважився поглянути мені у вічі. Його погляд був сповнений болю й вразливості, які він досі так ретельно від мене ховав. Серце моє стиснулося від жалю.

— Я не можу ризикувати, Діано. Я хочу тебе більше за всіх, кого я знав. Я хочу тебе фізично, я хочу тебе емоційно. І якщо моя зосередженість під час полювання зіб’ється хоч на мить, то запах оленя може переплутатися із твоїм запахом, і моє бажання вполювати тварину може переплутатися з бажанням мати тебе.

— Ти вже маєш мене, — сказала я, тримаючись за нього руками, очима, розумом і серцем. — На мене не треба полювати. Я — твоя.

— Це зовсім інше, — заперечив він. — Я ніколи не володітиму усією тобою. Я завжди хотітиму більшого, аніж ти зможеш мені дати.

— Сьогодні вранці ти не захотів більшого у ліжку, — зауважила я, і мої щоки спалахнули від спогаду про його різку відмову. — Я дуже хотіла віддати себе тобі, навіть більше, ніж хотіла, а ти сказав «ні».

— Я не сказав «ні», я сказав «пізніше».

— Оце так ти й полюєш, еге ж? Зваблюєш, потім зволікаєш, а опісля — в кущі?

Метью здригнувся. Іншої відповіді мені й не потрібно було.

— Покажи мені, що це не так.

— Ні.

— Покажи!

Він грізно загарчав, але я не відступала. Бо то було попередження, а не загроза.

— Знаю, ти боїшся. І я боюся. — У його очах промайнуло щось схоже на каяття, і я роздратовано пирхнула. — Тебе я вже не боюся. Я боюся власної сили. Ти не бачив отієї відьмоводи, Метью. Коли я повнилася нею, то могла знищити все і кожного, не відчувши ані краплини розкаяння. Ти — не єдине небезпечне створіння у цій кімнаті. Нам доведеться навчитися бути поруч попри те, ким ми є.

Метью гірко розсміявся.

— Може, саме тому правила й забороняють вампірам та відьмам бути разом. Може, і справді ці межі перетнути аж надто важко.

— Ти й сам не віриш у те, що кажеш, — заперечила я, взявши його руку і притиснувши її до свого обличчя. Різкий контраст між холодним і теплим наповнив моє тіло дивовижно приємним відчуттям, а моє серце звично тьохнуло, немов підтверджувало цей факт. — Те, що ми відчуваємо одне до одного, не є — і не може бути — чимось хибним.

— Діано… — почав був він, похитав головою і забрав від мене свою руку.

Але я взяла її міцніше і перевернула долонею догори. Його лінія життя була довга й рівна, я провела по ній пальцем і дійшла до його вен. Під білою шкірою вони здавалися темними, майже чорними, і Метью аж здригнувся від мого дотику. У його очах і досі був біль, але гнів минув.

— Це не щось помилкове й неправильне. І ти це знаєш. І тепер ти маєш знати, що теж можеш довіряти мені. — Переплівши свої пальці з його, я замовкла, щоб дати Метью час на роздуми. Але його руки не відпускала.

— Я візьму тебе на полювання, — нарешті сказав він, — за тієї умови, що ти не наближатимешся до мене і не спішуватимешся з Ракаси. Якщо ти помітиш хоча б натяк на те, що дивлюся у твій бік, чи навіть подумав про тебе, розвертайся і чимдуж мчи прямо додому до Марти.