Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
— Ну і б’ють же їх…
— А потонуло скільки… Безліч…
— Це правда, — трохи нижче міста вся Волга в трупах…
— І слава творцеві, я скажу… За гріх це не вважаю…
— Правда, собакам собача смерть…
— Панове, чули? Паламаря з дзвіниці скинули…
— Хто? Більшовики?
— Щоб не дзвонив… Називається — грюкнули дверима… Я ще розумію — кого-небудь, але паламаря за що?
— Куди ви, куди, папаша?
— Вниз. Хочу на амбар подивитись. Чи цілий…
— Збожеволіли. На пристанях ще більшовики.
— Дмитре Степановичу, діждались денька!.. Ви куди такий заклопотаний?
— Та от — обрали товаришем міністра…
— Поздоровляю, ваше превосходительство…
— Ну, поки що ні з чим… Москви поки що не взяли…
— Е, доктор, нам би подихати свіжим повітрям, і за те спасибі…
В юрбі войовничо пропливали золоті погони. Це був символ усього старого, затишного, усього, що охоронялось. Рішучим кроком пройшов загін офіцерів, його супроводили, кривляючись, хлопчаки. Сміялись пишно вбрані жінки. Юрба звертала з Садової на Дворянську мимо недоладно розкішного, викладеного зеленими кахлями особняка Курліної. Якийсь чоловічина кинувся в юрбу…
— Що таке? Що трапилось?
— Пане офіцер, у цьому дворі більшовики, двоє за дровами…
— Ага… Панове, панове, проходьте.
— Куди це офіцери побігли?
— Панове, панове, ніякої паніки…
— Чекістів знайшли!
— Дмитре Степановичу, відійдімо все-таки, а то коли б…
Залунали постріли. Юрба шарахнула. Побігли, гублячи шапки. Дмитро Степанович, засапавшись, знов опинився на Дворянській. Він відчував відповідальність за все, що відбувається. Дійшовши до майдану, він примружився на обеліск, що прикривав пам’ятник Олександрові Другому. Простягнувши руку, сказав сердито й голосно:
— Більшовики ладні знищити все російське. Вони добиваються, щоб російський народ забув свою історію. Тут стоїть пам’ятник цареві-визволителю, який нікому не шкодить. Зніміть же з нього ці дурні дошки і це гидке ганчір’я.
Така була його перша промова до народу. Зараз же спритні хлопці в картузиках — видно, прикажчики — закричали:
— Ламай!
Затріщали зривані з пам’ятника дошки. Дмитро Степанович пішов далі. Юрба рідшала. Тут гучніше лунали зарічні постріли. Назустріч лікареві від Самарки біг майже голий чоловік у самих мокрих спідніх. Темне волосся падало йому на очі. Широкі груди були татуйовані. Кілька жінок, заверещавши, кинулись від нього до воріт. Він раптом круто повернув і кинувся до спуску, вниз до Волги. За ним бігли ще троє, потім ще і ще, — мокрі, напівголі, засапані… На вулиці закричали:
— Більшовики! Бий їх!
Усі вони, як кулики від пострілу, завертали до спуску, до пристаней. Дмитро Степанович захвилювався, теж побіг, схопив якогось хирлявого чоловіка без він і з вигинчастим носом:
— Я — міністр нового уряду… Сюди потрібний негайно кулемет! Біжіть же, я наказую…
— Не понімай по-руську, — невдоволено повертаючи язиком, відповів хирлявий чоловік… Лікар відштовхнув його. Треба було поспішно діяти… Він сам пішов розшукувати чехів з кулеметом… І от коло чавунного під’їзду, де, наполовину збита, висіла червона зірка, побачив ще одного більшовика — загорілого, аж чорного, чоловіка з бритою головою і татарською борідкою. Військова сорочка на ньому була розірвана, з невеличкої плями на плечі повзла кров. Показуючи дрібні зуби, він по-собачому крутив головою, огризався, — видно, що страшно вмирати.
Юрба напосідала на нього. Особливо жінки вигукували несамовиті слова. Багато хто вимахував зонтиками, ціпками, стиснутими кулаками… Тут же на східцях ганку відставний генерал силкувався всіх перекричати, махаючи на більшовика ліловими руками. Величезний кашкет поповз по його лисині, під дряблою шиєю метлявся орден.
— Рішучіше, панове. Це комісар. Без пощади. У мене у самого син червоний… Таке горе… Прошу, панове, знайдіть, приведіть до мене мого сина… Зараз же при всіх уб’ю. Уб’ю мого сина… І з цим не повинно бути ніякої пощади…
«В даному разі втручатися марно», — схвильовано подумав Дмитро Степанович і, відійшовши, оглянувся… Крики затихли… Там, де тільки що стояв поранений комісар, вимахували ціпки й зонтики… Стало зовсім тихо, чулися тільки удари. Відставний генерал дивився з ганку вниз, кволо, як диригент, помахуючи рукою над кашкетом, що сповз на ніс.
Дмитра Степановича наздогнав нотаріус Мишин. Він був у брудному балахоні, застебнутому до шиї, обличчя запухле, в пенсне бракувало скельця.