Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Російський напад на Україну вплинув на українську національну ідентичність у чотири різні способи. Відбулися (1) переформатування політичного спектру; (2) поширення української національної ідентичності із центру на схід і південь країни; (3) популяризація національної інтеграції України і (4) зростання патріотизму серед українців усіх поколінь. Ці зміни потребують детальнішого обговорення.

По-перше, проросійські та радянофільські Партія регіонів і Комуністична партія України втратили електоральну підтримку після їхнього розпаду та маргіналізації на парламентських та місцевих виборах 2014–2015 років (задовго до судової заборони діяльності КПУ наприкінці 2015 року). Після виборів до Верховної Ради у жовтні 2014 року Україна вперше отримала неформальну конституційну більшість депутатів (у складі як проурядових, так і опозиційних фракцій), що підтримує європейську інтеграцію, тоді як проросійська група у парламенті значно скоротилася. У 2015 році Верховна Рада офіційно визнала Російську Федерацію державою-агресором[1285].

По-друге, якщо наприкінці 1980-х років рушійною силою «перебудови» і здобуття незалежності були західні українці, а після Помаранчевої революції 2004 року українська етнічна та громадянська ідентичність поширилася на центральні області (у яких за десять років до цього, як і на сході, виборці проголосували за обрання президентом Леоніда Кучми), то нині вона здобула підтримку по всій країні, охоплюючи східні та південні регіони.

По-третє, агресія Росії сприяла національній інтеграції українців. Україномовні громадяни і до війни здебільшого ототожнювали себе з Україною, тоді як самоідентифікація російськомовного населення часто фокусувалася на регіонах і населених пунктах, де воно проживало. Починаючи з 2014 року серед російськомовних громадян відбувається зростання українського патріотизму, і вперше серед мешканців контрольованої Україною частини Донбасу виявилося більше тих, хто має українську, а не регіональну ідентичність[1286]. Громадянська ідентичність в Україні має сильну етнокультурну основу, але її розвиток є сумісним із використанням російської мови та достатньо інклюзивним для залучення її носіїв. Кетрін Воннер відзначає, що нормою в Україні стала така двомовність, за якої спілкування між людьми не вимагає переходу на мову співрозмовника чи то українську, чи то російську[1287].