Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Хоча взимку-навесні 2014 року Донбас і особливо Автономна Республіка Крим мали вищі за решту регіонів (за винятком міста Севастополя) показники схвального ставлення до об’єднання з РФ, ідеї відокремлення від України тут поділяла меншість населення[1265]. Переважна більшість жителів цих регіонів лишалася дезорганізованою та пасивною перед лицем агресивних проросійських угруповань, які спиралися на підтримку військових з РФ (істотний виняток на загальному тлі — добре згуртована кримськотатарська громада, представників якої нерідко характеризували як найпослідовніших патріотів України у Криму). В інших російськомовних регіонах носії української громадянської ідентичності виявили більшу рішучість у захисті своєї країни, що засвідчили події в Харкові, Одесі та Дніпрі.

Більшість українських громадян традиційно підтримували територіальну цілісність своєї країни. Чому ж тоді як на Донбасі, так і поза його межами вони розкололися на проросійські та проукраїнські спільноти? Політологи не можуть дати вичерпної відповіді на це питання, адже рішення, прийняті на індивідуальному рівні, складно піддаються формалізації. Пояснюючи мотиви зробленого ним вибору, дружківчанин і ветеран війни в Афганістані Юрій Проценко, який 2014 року перетворився на «Душмана», заступника командира батальйону кремлівських маріонеток «Восток», сказав, що людина має присягати батьківщині лише раз у житті. «Я її [присягу] дав Радянському Союзу. Земля [територія колишнього СРСР] у нас одна — я не міг ділити її. Ось я і перебуваю тут, на своїй батьківщині, на Донбасі»[1266]. Проценко, подібно до вбитого 2018 року ватажка «ДНР» Олександра Захарченка, вважав Донбас збереженим реліктом давно зниклого Союзу, що було проявом глибоко вкоріненої в цьому регіоні радянської ідентичності. Завдяки цьому її носії, котрі в мирний час були власниками українських паспортів, знаходили спільну мову із однодумцями з інших посткомуністичних країн. Доброволець із Вірменії Артур Ґаспарян, який раніше служив у Нагірному Карабасі, а 2014 року приєднався до російських окупаційних сил та колаборантів, говорив, що має «менталітет радянської людини» і не вважає Росію «чужою батьківщиною». Як і для багатьох його однодумців, СРСР був для нього не лише феноменом минулого: «Мої діди воювали за СРСР, — казав він, — і я воюю»[1267].