Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Заяви про підтримку «возз’єднання» з Росією нібито на рівні 95,6% у Криму та 96,77% в Севастополі, зроблені російськими окупантами після постановочного «референдуму» в березні 2014 року, немає підстав сприймати серйозно. У звіті групи російських правозахисників на чолі з членом Ради з прав людини при президентові РФ Євґєнієм Бобровим, оприлюдненому на сайті ради, стверджувалося, що явка жителів автономії на псевдореферендумі, найімовірніше, становила від 30 до 50% (офіційно — 83%), з яких не більше 60%, тобто явна меншість від загальної кількості кримчан із правом голосу, підтримали поглинання півострова Росією[1258].

На початку березня 2014 року, тобто між вторгненням російських військ до Криму та його формальною анексією, лише 5% населення України схвалювали можливість передачі півострова РФ (у південних регіонах, включно із самою АР Крим, таких було 19%, на Донбасі — лише 8%)[1259]. Ставлення громадян Росії до приєднання українського регіону було діаметрально протилежним: за даними опитування «Левада-Центру», у травні 2014 року його схвалювали 90%; до початку наступного року цей показник знизився до 84%[1260]. Подібні погляди не обмежуються середовищем прихильників Путіна: їх також висловлювали такі російські опозиційні лідери, як Алєксєй Навальний та Міхаіл Ходорковський. Затято критикуючи Кремль, вони значною мірою лишилися в полоні великодержавного світогляду. Крим «залишиться частиною Росії та ніколи в найближчому майбутньому не стане частиною України», — заявив Навальний восени 2014 року. Тоді ж він зазначив, що не вбачає «взагалі жодної» різниці між росіянами та українцями[1261].

На Донбасі місцеві прихильники відокремлення від України симпатизували агресивним закликам «боротьби з націоналістичними проявами»[1262], очевидно, не асоціюючи цих тенденцій з власними настроями. Росія рішуче підтримувала їх телевізійною пропагандою, зброєю та спецназом «зелених чоловічків», а згодом і регулярною армією, які силоміць витіснили з публічного простору і приборкали переважно пасивну проукраїнську більшість. Встановлені окупантами результати так званих «референдумів» на Донбасі варто оцінювати так само, як і ті, що їх було оголошено у Криму. Показник у 89% прихильників «державної самостійності Донецької народної республіки», оприлюднений як підсумковий у травні 2014 року, було задумано заздалегідь, що засвідчує перехоплена СБУ телефонна розмова між лідером російської неонацистської організації РНЄ Алєксандром Баркашовим та ватажком руху «Православний Донбас», активістом РНЄ Дмитром Бойцовим[1263]. Показово, що під час опитування, проведеного в листопаді 2014 року, 72% мешканців міст Слов’янська та Краматорська, які навесні-влітку пережили російську окупацію, висловилися на користь належності до України. Лише 12% схилялися до виходу з її складу, з них 7% прагнули незалежності для Донбасу, а 5% — бажали об’єднання свого регіону з Росією[1264].