Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Значна частина тих, хто підтримав Євромайдан у південних і східних регіонах, стали військовими добровольцями в АТО або цивільними волонтерами. Чимало мешканців цих областей, особливо представники старшого покоління, виступили на захист громадянських прав та інтересів чи не вперше у своєму житті. Більшість жінок, які брали активну участь в ініціативах із підтримки військових, належали до людей середнього і пенсійного віку, для яких це був перший досвід волонтерства. У Києві, Полтаві, Харкові, Херсоні, Миколаєві та Одесі переважна більшість цивільних волонтерів, яких зустрічав автор книжки, — це російськомовні жінки. Серед молоді 49% українців надавали ту чи іншу підтримку армії та добровольчим батальйонам[1300]. Під впливом Євромайдану та російсько-української війни поширилося бачення особистості як носія громадянських прав.

Водночас українці з подвійною ідентичністю (російсько- або радянсько-українською) все більше поставали перед необхідністю визначитися, на чиєму вони боці. Журженко пише, що «епоха пострадянської неоднозначності та толерантності до розмитих ідентичностей і множинних лояльностей закінчилася»[1301]. Політика Росії супроти України, внаслідок якої з політичних процесів було вилучено велику кількість традиційно проросійських виборців у Криму та на Донбасі, стала каталізатором цього процесу[1302]. Упродовж перших трьох років війни Національна рада з питань телебачення і радіомовлення України обмежила трансляцію 77 із 82 російських телеканалів в українських кабельних мережах, хоча вони залишаються доступними для власників супутникових антен та в інтернеті[1303]. За підсумками подій 2014 року 63% українців на сході і 43% — на півдні вважали, що російське телебачення поширює неправду про Україну[1304].

Ідентичності в Україні бувають «ситуативними й контекстуальними та можуть швидко змінюватися, особливо в умовах територіального відокремлення, зовнішньої агресії та військового конфлікту»[1305]. Мешканка Дніпра Наталія Зубченко пояснює: «Майдан посилив відчуття національної ідентичності». Харків’янин Володимир Оглоблин зауважив, що Євромайдан продемонстрував значну різницю між громадянами України та Росії, адже росіяни так і не змогли зрозуміти, що «українці на Майдані були готові померти за свою країну». Він вбачав причину в тому, що «ми [українці] духовно вільні. А росіяни — ні. Вони люблять повторювати, що Росія — це велична країна. А я їм завжди кажу, що вона зовсім не велична — просто велика [за розмірами]»[1306].

Аналіз, проведений Журженко, вказує на дві суттєві зміни, що сталися на «сході» України у порівнянні з довоєнними часами. По-перше, потреба у виборі «своєї» сторони конфлікту неминуче призводить до зменшення кількості осіб, які мають подвійну або множинну ідентичність. По-друге, люди тепер значно більше ототожнюють себе з Україною, ніж із регіоном, містом чи селом. В цілому по країні таких, відповідно, 57,5% і 29% , на сході 54% і 32%, а ось на півдні ці показники майже рівні: 45 і 42,5%. Локальна та регіональна ідентичності у більшості східних областей не набагато сильніші, ніж у західних чи центральних, де її визначають як основну 23–24% населення. Донбас вирізнявся з-поміж інших теренів на сході, адже тут відносна більшість людей (45,5%), станом на середину 2015 року, пов’язувала себе зі своїм регіоном чи населеним пунктом при 39%, що ототожнювали себе передусім з Україною[1307].