Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

У рамках СРСР Росія рухалася за іншою траєкторію, ніж Україна та Білорусь, і ніколи не мала аналогічного досвіду націотворення в межах своїх республіканських кордонів. Радянський Союз і Російська РФСР були взаємно інтегровані в усьому упродовж 69-років існування СРСР, тому російська та радянська великодержавна й імперська ідентичності зливалися в одну. З цієї причини росіяни ані до, ані після 1991 року зазвичай не сприймали межі Російської Федерації як справжні національні кордони, як це робили українці та білоруси. Цьому сприяло і те, що Російська православна церква вважала і вважає майже весь обшир колишнього СРСР своєю канонічною територією.

Росіяни, котрі перебували в полоні хибних уявлень про Україну, переконували себе, що в Україні існує приховане, але потужне бажання об’єднатися з Росією. Вони ігнорували результати вивчення громадської думки в Україні. Опитування 2007 року показало, що більшість російськомовних громадян України не підтримують іредентизму. Російськомовні мешканці України також не були однорідною групою у ставленні до мовних і зовнішньополітичних питань[1253].

Українська ідентичність переживала зміни упродовж чверті століття незалежності. Цей процес прискорився після Помаранчевої революції та Євромайдану; нового імпульсу надали йому російська анексія Криму та гібридне вторгнення на Донбас. Рівень українського патріотизму зріс по всій країні: тепер патріотами називали себе 78% українців (тоді як 17% відповідали на питання про патріотизм негативно), що було на 12% більше, ніж у 2005 році. Зростання було найпомітнішим на сході та півдні України, де носії змішаних ідентичностей та російськомовні громадяни в умовах російсько-української війни поставали перед внутрішнім вибором. На контрольованих Україною теренах Донбасу знизилися декларована підтримка іредентизму та популярність проросійської орієнтації, водночас відбувався перехід від регіональної до української ідентичності. До Помаранчевої революції українська національна (громадянська) ідентичність здобувала позиції в центрі України, а за десять років потому вона поширилася далі на схід і південь, щоб охопити решту країни[1254].

Цей розділ розпочинається з аналізу млявої підтримки ідей російських іредентистів в усій Україні, включно із Кримом. Наступні три його частини присвячено обговоренню перетворень, що сталися на сході та півдні України, розглядаючи зміни ідентичності, джерела регіональних особливостей Донбасу, а також роль ключових міст, які Путін волів бачити у складі гіпотетичної «Новоросії», — Харкова та Одеси. Ще три частини аналізують вплив російської політики на Україну, що призвела до «розлучення» двох країн та краху уявлень про «братні» відносини між ними, сприйняття українцями лідерів і громадян Росії та вплив конфлікту на ставлення українців до історії, релігії й зовнішньої політики.