Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді
- Автор: Ялом Ирвин
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: FLC, 2018
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді». Краткое содержание книги:
Затишний кабінет. Навпроти вас на м’якій та зручній кушетці сидить він — психотерапевт, той, хто вислухає історію ваших страждань, допоможе… Йому ви готові повністю довіритися. А як щодо нього? Чи так само ваш лікар відвертий з вами?
За допомогою історії Ернеста Леша, досвідченого фахівця, автор відкриває перед читачем загадковий і не завжди привабливий зворотний бік психотерапії. Які таємниці минулого приховує Ернест, про що він думає під час чергового сеансу, дивлячись на свого пацієнта? І, зрештою, хто такий терапевт: бог чи людина зі своїми хибами та слабкостями? Перед вами – психотерапія без прикрас.
— Це не кепкування у відповідь, а логічна реакція. Ви можете уявити, що пацієнтів лікують за допомогою квіткових композицій? Більшої нісенітниці годі й шукати. Керол, скажіть відверто: хіба ж це не смішно?
— Не впевнена, що зможу сказати те, що ви хочете від мене почути, Маршале. Мені бракує знань, але мій друг — пристрасний шанувальник цього мистецтва. Він вивчав ікебану протягом багатьох років і каже, що ця практика напрочуд ефективна.
— Ефективна? Це ви про що?
— Він спілкувався з багатьма психотерапевтами, пройшов психоаналіз, який дуже йому допоміг. Проте водночас стверджує, що ікебана допомогла йому незгірш за них.
— Але ви не сказали, як саме це допомогло.
— Він казав, що ікебана допомагає подолати тривожність — це своєрідний прихисток, символ спокою. Дисципліна дозволяє йому зосередитися, дарує відчуття гармонії та рівноваги. Зараз згадаю… що ж він іще казав? Ага, ікебана його надихає — вивільняє творчі пориви та відчуття прекрасного. Маршале, ви надто категоричні. Не варто забувати, що це стародавнє мистецтво, історія якого налічує багато століть, десятки тисяч послідовників… Ви щось про це знаєте?
— Але ж психотерапія ікебаною? Господи!
— Я чула, що в психотерапії використовують поезію, музику, танці, мистецтво, медитації, масаж… Ви й самі зауважили, що не збожеволіли тільки тому, що мали доглядати за власним бонсаєм. Можливо, терапія, що ґрунтується на мистецтві ікебани, може бути корисною для окремих пацієнтів?
— Гадаю, саме це Ширлі й прагне довести у своїй дисертації.
— І які результати?
Маршал похитав головою і нічого не сказав.
— Припускаю, що ви ніколи цим не цікавилися?
Він ледь помітно кивнув. А тоді зняв окуляри й відвів погляд (Маршал завжди робив це, коли йому було соромно).
— Отже, ви гадаєте, що Ширлі з вас кепкує, а вона відчуває… — Керол жестом попросила його закінчити речення.
Тиша.
— Вона відчуває… — Керол приклала долоню до вуха.
— Що я її не ціную. Вважаю, що вона не здатна нічого досягти, — тихо відповів Маршал.
Знову запала тиша.
Нарешті Маршал сказав:
— Гаразд, Керол, я визнаю, що помилявся. Ви чітко висловили свою думку. Я маю про що з нею поговорити. Що ж мені робити?
— Гадаю, ви знаєте відповідь на це запитання. Запитання вже не є запитанням, якщо відома відповідь. Як на мене, все зрозуміло.
— Зрозуміло? Зрозуміло? Можливо, вам, але не мені. Про що йдеться? Скажіть. Мені потрібна ваша допомога.
Керол мовчала.
— Скажіть, що мені робити? — повторив Маршал.
— Що б ви сказали пацієнтові, який вдає, ніби не знає, як має вчинити?
— Чорт забирай, Керол, припиніть бути психоаналітиком і скажіть, що мені робити.
— Як би ви відреагували на подібну заяву?
— Трясця! — Маршал обхопив голову руками й почав хитатися. — Я створив монстра. Співчуття. Співчуття. Керол, ви коли-небудь про таке чули?
Утім, за порадою Ернеста, Керол не мала наміру відступати.
— Маршале, ви знову чините опір. Марнуєте дорогоцінний час. Отже, вперед: що б ви сказали такому пацієнтові?
— Я зробив би те, що роблю завжди: інтерпретував його поведінку. Сказав би, що в нього є потреба підпорядковуватися, схиляти голову перед авторитетами, через що він відмовляється прислухатися до власного здорового глузду.
— Отже, ви таки знаєте, що слід зробити?
Маршал покірно кивнув.
— І коли ви маєте це зробити?
Знову кивок. Керол зиркнула на годинник і підвелася.
— За десять третя, Маршале. Час вичерпано. Сьогодні ми добре попрацювали. Зателефонуйте мені, коли повернетеся з Тассаяри.
Друга ночі. Будинок Лена в Тібуроні. Підсовуючи до себе черговий виграш, Шеллі мугикав улюблену «Зіп-а-ді-ду-да, зіп-а-ді-ей». Йому щастило не тільки з картами — сьогодні він зібрав чимало флешів, фул-хаусів та вдалих комбінацій низьких карт, а на додачу спромігся змінити «знаки», що їх угледів Маршал. Це допомогло заплутати гравців та суттєво підвищити ставки.
— Я й гадки не мав, що в Шеллі фул-хаус, — пробурмотів Віллі. — Заклався б на тисячу, що це не так!
— Вважай, що ти це зробив, — мовив Лен, — тільки поглянь на цю гору фішок! Скоро й стіл трісне! Агов, Шеллі, ти де? Ти з нами? Тебе майже не видно за цими стосами!
Віллі дістав із кишені гаманець і сказав:
— Під час двох останніх роздач ти вдало блефував, але цього разу я знову пошився в дурні… Чорт забирай, що коїться? Шеллі, ти записався до школи покеру?