Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

— Авжеж, клуб «Pacific Union», — мовила Керол.

— Ви маєте рацію. Уявіть, що це означало для мене: нарешті, нарешті я отримав можливість увійти через головний вхід! Макондо знав, що я не зможу встояти: надто великою була спокуса долучитися до світу обраних. Я зустрічаю багатих пацієнтів щодня. Ми досить близькі, обговорюємо інтимні питання, вони потребують моєї допомоги. І водночас я знаю своє місце. Це ж очевидно: якби я не був психоаналітиком, ми ніколи не зустрілися б за інших обставин, вони не приділили б мені ані хвилини свого часу. Я подібний до парафіяльного священика з бідної родини, до якого приходять сповідатися багатії. Що ж до клубу «Pacific Union»… То був символ досягнення. Нарешті я вирвався з крамниці на розі П’ятої та Р-стрит — піднімаюся мармуровими сходами, стукаю мідним молоточком у двері, заходжу всередину й бачу перед собою розкішні зали, облямовані червоним оксамитом. Я прагнув досягти цієї мети протягом усього життя!

— А там на вас чекає Макондо, і він значно аморальніший, аніж усі відвідувачі крамнички вашого батька.

Маршал кивнув.

— Знаєте, коли йдеться про клієнтів мого батька, в мене зринають виключно теплі спогади. Пригадуєте, я розповідав про клієнта, який змусив мене піти до казино «Avocado Joe’s»? Я ніколи не відвідував подібні заклади… вважав, що це неприпустимо. Хочете дізнатися правду? Мені там сподобалося. І я не жартую — я почувався, як удома. Там було значно комфортніше, аніж у клубі «Pacific Union». То був мій світ. Я неначе зустрівся з відвідувачами нашої крамнички на розі П’ятої та Р-стрит. І водночас це відчуття мені страшенно не подобалося. Скидалося на те, що я опинився на нижчому рівні… і те, що це було запрограмовано ще в дитинстві, дуже мене непокоїть. Я можу досягти більшого. Протягом усього життя я казав собі: «Треба струсити з черевиків крамничний пил. Я можу злетіти вище».

— Мій дідусь народився в Неаполі, — мовила Керол. — Я майже його не пам’ятаю, але пригадую, що він вчив мене грати в шахи. І коли ми закінчували партію й починали збирати фігури, він завжди говорив ту саму фразу, я чую його м’який голос навіть зараз: «Ось бачиш, Керол, життя подібне до шахової партії: коли гру закінчено, всі фігури — пішаки, королі, королеви — потрапляють до однієї коробки». Маршале, вам теж варто було б над цим поміркувати: партія закінчується, тож королі, королеви й пішаки опиняються в одній коробці. Побачимося завтра в той самий час.

Повернувшись із Нью-Йорка, Маршал зустрічався з Керол щодня. Спершу вона двічі приїжджала до нього додому, а потім він таки змусив себе дістатися до її офісу. Минув тиждень, Маршал почав виходити зі стану заціпеніння й намагався зрозуміти власну роль у тому, що трапилося. Колеги Керол помітили, що цей клієнт приходить до неї щодня, і цікавилися, що трапилося. Вона зазвичай відповідала: «Непроста справа. Не можу нічого сказати — йдеться про конфіденційність».