Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
Завів тихо-тихо:
Стало невимовно тяжко від того, як розкидало його родину по світу: він тут, у Константинополі, батьки й тітка Дарина — у Франції…
А їхня хата — у Кам’янці, на Польських фільварках…
Як там їхнє обійстя? Як Марунька? Чи повернулася до села, чи, може, знайшла свою долю у місті з якимось московським пролетарієм? Чи пам’ятає, як він тоді її здуру поцілував? До чортиків захотілося її вишневих пампушок, притиснутися щокою до подушки, вишитої лапатими квітами ще бабцею Геленою… Навряд чи все там так, як раніше. Мабуть, порядкують червоні комісари. Його карти, книги, компас, боксерські рукавички… мабуть, розікрали. Усе, що залишилося з того часу — срібна ладанка із зображенням Ісуса Милосердного Тарнорудського на грудях, подарована йому в дитинстві батьком.
Від Кренцеля давно не було ніяких звісток. Чи живий, чи, може, за співпрацю з Директорією… Про це не хотілося думати. Як і про одиноку могилку на кладовищі, яку залишив без хреста і будь-якого знаку чи надпису.
Кренцель за рік написав, що встановив хрест і табличку з написом, як і було домовлено. Але чи буде колись можливість навідатися туди?
Марко відчув, як клубок підкочується до горла, як збивається в грудях у тверду гулю подих. Закинув голову вгору і глибоко вдихнув.
Того життя вже давно нема. Нема і вороття до нього. Хіба що з правого берега Збруча споглядати.
Натиснув на дзвінок у велетенських, різьблених на східний манер дверях. Ще раз і ще раз. Певно, Сеймур вже вклався спати, не очікує на такого пізнього візитяра.
— Хто там? — почулося англійською. — Хто дзвонить? Ідіть геть, не бешкетуйте, бо викличу поліцію!
— Це я, містере Сеймур. Впустите?
У замковій щілині тут же заскрипів ключ, клацнула защіпка, двері прочинилися.
— Марк, это Вы? Почему? Что случилось?
Містер Сеймур у нічному ковпаку, шовковому халаті та капцях мав кумедний, майже театральний вигляд. Хто б подумав, що у цьому невисокому сивому чоловікові з лагідною посмішкою ховається стільки таємниць, що на півсвіту би вистачило? Він присвітив лампою, мовчки впустив Марка всередину, мовчки провів до вузького холу, оздобленого й прибраного у колоніальному стилі і нарешті проказав:
— Марк, что привело Вас, мой мальчик? Проходить же, проходить! Не стоять в холле!
— Усе, як Ваші застерігали, — відповів Марко. — Клопенко — зрадник. Здав нас сьогодні з Євгеном з усіма тельбухами. Я попереджав Євгена, та він не дуже прислухався. У «Кікі», де ми мали з Клопенком зустрітися, нас вже чекали агенти радянської розвідки.
Сеймур ішов попереду Марка, освітлюючи дорогу ліхтарем. Вів його просто до свого кабінету.
— Помедленнее, мой друг, я не успеваю понимать, о чем Вы мне говорить, Марк… Или говорить по-русски.
Швед зітхнув.
— Містере Сеймур, я свідомо не розмовляю мовою окупанта моєї батьківщини без крайньої на те потреби вже років з дванадцять, — відповів так само, українською, яку британець розумів лише частково. — Тому давайте краще розмовлятимемо англійською — з поваги до Вашого дому, — додав Марко, переклавши усе сказане Сеймуру повторно.
— Я ж казав Вам! Застерігав! А ви як діти, Їй-Богу! Полізли з Євгеном у той бордель! Клопенку не можна було вірити, Марку! — повторив Сеймур. — Не можна було вірити від початку!
— Мені потрібен сховок на якийсь час, — мовив Швед. — Чи дозволите…
— Так, звичайно, я з радістю допоможу. Ви можете бути стільки, скільки Вам треба, Марку. Мій дім — Ваш дім… — Сеймур на мить замислився. — А Євген? — поцікавився він. — Де ж містер Остапенко?
— Містер Остапенко вирішив остаточно переконатися у зраді нашого зв’язкового. Якщо умовного сигналу нема, якщо Клопа на місці немає…
— Так, так… — погодився Річард Сеймур. — Це важливо. Мусимо перевіряти геть усе. Але завтра до вечора я зможу теж Вам допомогти: підказати напевне, чи містер Клопенко втік з Константинополя, чи перетнув кордон… Наша людина надішле усі відомості. Маємо надійного чоловіка.
— Дякую, пане Сеймур, — Марко стомлено сів у крісло.
— Може, Ви зголодніли? Повечеряєте? — запропонував Сеймур.
— Ні, ні… Я й так Вам клопоту завдаю, — відказав Швед, хоч відчув, як при згадці про їжу замлосніло у шлунку. — Я — тільки спати, бо стомлений дуже.
— Хорошо! — проказав Сеймур російською, але тут же затулив собі рота долонею. — Перепрошую, Марку, я не навмисне… Мова окупанта! Я розумію Ваші почуття. Тоді, раз вечеряти не бажаєте, я проведу Вас до кімнати, — продовжив Сеймур, — і все ж… що ж сталося із тими совєцькими агентами, з «Кікі»?