Печатка Святої Маргарити

Того життя вже давно нема. Нема і вороття до нього. Хіба що з правого берега Збруча споглядати.

Натиснув на дзвінок у велетенських, різьблених на східний манер дверях. Ще раз і ще раз. Певно, Сеймур вже вклався спати, не очікує на такого пізнього візитяра.

— Хто там? — почулося англійською. — Хто дзвонить? Ідіть геть, не бешкетуйте, бо викличу поліцію!

— Це я, містере Сеймур. Впустите?

У замковій щілині тут же заскрипів ключ, клацнула защіпка, двері прочинилися.

— Марк, это Вы? Почему? Что случилось?

Містер Сеймур у нічному ковпаку, шовковому халаті та капцях мав кумедний, майже театральний вигляд. Хто б подумав, що у цьому невисокому сивому чоловікові з лагідною посмішкою ховається стільки таємниць, що на півсвіту би вистачило? Він присвітив лампою, мовчки впустив Марка всередину, мовчки провів до вузького холу, оздобленого й прибраного у колоніальному стилі і нарешті проказав:

— Марк, что привело Вас, мой мальчик? Проходить же, проходить! Не стоять в холле!

— Усе, як Ваші застерігали, — відповів Марко. — Клопенко — зрадник. Здав нас сьогодні з Євгеном з усіма тельбухами. Я попереджав Євгена, та він не дуже прислухався. У «Кікі», де ми мали з Клопенком зустрітися, нас вже чекали агенти радянської розвідки.

Сеймур ішов попереду Марка, освітлюючи дорогу ліхтарем. Вів його просто до свого кабінету.

— Помедленнее, мой друг, я не успеваю понимать, о чем Вы мне говорить, Марк… Или говорить по-русски.

Швед зітхнув.

— Містере Сеймур, я свідомо не розмовляю мовою окупанта моєї батьківщини без крайньої на те потреби вже років з дванадцять, — відповів так само, українською, яку британець розумів лише частково. — Тому давайте краще розмовлятимемо англійською — з поваги до Вашого дому, — додав Марко, переклавши усе сказане Сеймуру повторно.

— Я ж казав Вам! Застерігав! А ви як діти, Їй-Богу! Полізли з Євгеном у той бордель! Клопенку не можна було вірити, Марку! — повторив Сеймур. — Не можна було вірити від початку!

— Мені потрібен сховок на якийсь час, — мовив Швед. — Чи дозволите…

— Так, звичайно, я з радістю допоможу. Ви можете бути стільки, скільки Вам треба, Марку. Мій дім — Ваш дім… — Сеймур на мить замислився. — А Євген? — поцікавився він. — Де ж містер Остапенко?

— Містер Остапенко вирішив остаточно переконатися у зраді нашого зв’язкового. Якщо умовного сигналу нема, якщо Клопа на місці немає…

— Так, так… — погодився Річард Сеймур. — Це важливо. Мусимо перевіряти геть усе. Але завтра до вечора я зможу теж Вам допомогти: підказати напевне, чи містер Клопенко втік з Константинополя, чи перетнув кордон… Наша людина надішле усі відомості. Маємо надійного чоловіка.

— Дякую, пане Сеймур, — Марко стомлено сів у крісло.

— Може, Ви зголодніли? Повечеряєте? — запропонував Сеймур.

— Ні, ні… Я й так Вам клопоту завдаю, — відказав Швед, хоч відчув, як при згадці про їжу замлосніло у шлунку. — Я — тільки спати, бо стомлений дуже.

— Хорошо! — проказав Сеймур російською, але тут же затулив собі рота долонею. — Перепрошую, Марку, я не навмисне… Мова окупанта! Я розумію Ваші почуття. Тоді, раз вечеряти не бажаєте, я проведу Вас до кімнати, — продовжив Сеймур, — і все ж… що ж сталося із тими совєцькими агентами, з «Кікі»?