Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
— Тобі щось у ньому не подобається? — не вгавала Оліна.
— Так.
— А що?
— Майже все.
— Що «все»?
— Він такий… селюк, — сказала Анна й розсміялася.
— І ти йому скажеш, як він за тиждень прийде з війська, що даєш йому відкоша?
— Мабуть, так, — неохоче відповіла Анна на запитання Оліни.
У картатій сорочці з коротким волоссям вона була схожою на хлопця, але з ніжного обличчя з трохи завеликим носом світилися красиві блакитні очі, два маленькі неба блищали у відсвітах палаючого вогню.
— Поїдете наступної суботи до Бржехова на танці? Там гратимуть «Фантомаси», — промовила я.
— Я б поїхала, — відгукнулася Оліна, — але Петр далеко, а я не хочу бути третьою зайвою.
— Але я теж поїду сама, хіба ж Зденєк кудись вилізе? — ковтнула я з пляшки й подала її Анні.
— Хозе міг би взяти автівку, — поглянула Оліна на Анну, — він уже, мабуть, буде вдома. Нас було би саме четверо.
Вино мені розбурхало кров, Оліна роздала хліб, ми поклали на нього запечені сосиски. Темрява вже повністю нас поглинула, я накинула на себе светр, і ми заходилися їсти.
— Ви гадаєте, Хозе — нормальний хлопець? — запитала раптом Анна.
— Ти це вже, мабуть, перевірила, ні? — засміялася Оліна.
— Я чула, що він у нього маленький, — сказала я.
Оліна засміялася: «Напевно, Хозе важить центнер».
Анна почервоніла. Неподалік від нас щось затріскотіло, і ми насторожилися. Анна підвелася й роззирнулася, але було вже темно. Полум’я освітлювало лише невеличке коло, навіть річку під нами ми вже не бачили, лише відчували її повільне жебоніння.
— Що ти мала на увазі? — запитала я в Анни.
— Ну, мені б хотілося когось, хто справді того вартий, хто є чоловіком.
— У сенсі, що він не боїться, чи що? — запитала Оліна.
— Так, я це маю на увазі. Знаєте, що мені якось дід розповідав? — Анна зробила паузу, а коли тишу ніхто не порушував, продовжила: — У 1939 році він п’ятнадцятого березня стояв обіч дороги на Будєйовіце, доки по ній їхали німецькі військові автівками й мотоциклами…
— І що? — озвалася Оліна.
— Ну, тоді йшов сніг, віяли завії, і дід із іншими хлопцями мали, здається, розчищати дорогу лопатами. Тим нацикам.
— Наші хлопці прибирали там сніг, аби німчугани, які на нас напали, могли проїхати? — повторила Оліна.
— Райони мали забезпечувати чистоту доріг, — пояснила Анна, — бургомістр покликав хлопців із лопатами, і вони пішли…
— Так-так, а ти можеш уявити наших хлопців? Маю на увазі зараз, — додала Оліна.
— Тобто якби приїхали німці? — запитала я.
— Гано, це ж усе одно, ні? — втрутилася Анна. — Німці, росіяни чи китайці — просто якісь окупанти. Ти думаєш, наші хлопці також розчищали б їм дорогу?
— Я думаю, що Хозе б пішов, — сказала Оліна, — отримав би лопату й кидав би…
Ми розсміялися, а потім я зрозуміла, як Анна посерйознішала. Я нутром відчувала, як добре її розумію. Я подала їй пляшку, вона була вже майже порожньою.
— А що Зденєк, пішов би відкидати сніг? — втрутилася в цю хвилинку тиші Оліна.
Я промовчала.
— Одягнув би ті свої святкові штани, узяв би лопату й пішов, — відповіла сама собі вона, уже добре розігріта вином.
— А твій Петр? — запитала я у відповідь.
— Петр ніколи б не пішов. Ніколи! — сказала раптом Оліна дуже серйозно.
Ми з Анною навіть ззирнулися.
— Як на мене, сьогоднішні хлопці ні на що не годяться, — сказала Анна.
— Твоя правда, — погодилася я. — Гадаю, нам варто самим щось вигадати, я це про затоплення села.
— Тобто нам трьом? — запитала Оліна.
— А кому ж іще? Коли я питаю в тата, він знизує плечима, тато Хозе — теж. Ніхто нічого не робить, вони спокійно дозволять знести ці хати.
Якийсь час ми всі дивилися на вогонь, а Оліна підвелася, аби докласти поліно.
— От блін, дівчата, тут хтось є… — вона завмерла й дивилася крізь обриси стовбурів, що зникали в темряві лісу. Нас із Анною аж розсмішив її переляканий вираз обличчя.
— Чесно, хтось підслуховує, — скрикнула вона.
Ми теж підвелися й зробили декілька кроків у темряву. У недалеких кущах, справді, затріскотіли гілки, і ми почули звідти придушений сміх і тупіт кроків, що віддалялися.
— Хто там?! — закричала Оліна, але побігти стежкою, що губилася в темряві, ми не наважилися.
Ми знову всілися навколо вогню, настрашені, й Анна ножем відкоркувала першу пляшку пива. Я розмірковувала про те, хто з хлопців міг довідатися, що ми святкуємо вальпургієву ніч саме тут.