Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
— Агов, дівчата, давайте розповідати якісь страшні історії, — знічев’я почала Оліна.
— Цього ми давненько не робили, — усміхнулася Анна.
— Ей, ви знаєте цю… про придорожній готель, де готували добрі стейки? Зупиняється хлопець увечері біля закинутого готелю, усередині жодного гостя, але він сідає й замовляє стейк. Йому приносять його стейк, він куштує й потім запитує офіціанта, чи не відкриє він йому секрет приготування. Як вони готують такі чудові стейки й…
— Це стара, — перебила її Анна.
— …зажди, я Гані розповідаю. І ось хлопець спускається вниз у підвал за офіціантом, а там стоять великі білі холодильники, офіціант відкриває один холодильник, а в ньому на гачку висить розділене на порції людське тіло без шкіри…
Коли в Оліни завершився запас страшних історій, було вже близько півночі. Від вогнища лишився тільки гарячий попіл, і нами трусило від холоду. У пляшці з-під вина я принесла води з річки й полила вуглики, що ледь-ледь диміли. Вони зашипіли, і від нашого вогнища залишилося тільки чорне болото. Ми пішли через ліс до села. Оліна йшла першою й вельми поспішала, щоб вийти з темного лісу. Анна вхопила мене за руку й притримала, доки Оліна крокувала далі у своєму маскувальному плащі. Ми разом зіскочили з лісової доріжки в дерева. Оліна незабаром зрозуміла, що зосталася сама. Вона роззиралася й стиха нас кликала.
— Дівчата, ви здуріли, де ви?
Ми з Анною стояли, притиснувшись до дерева, і ледь стримували сміх.
— Дівчата, я вас усе одно бачу, ви справді дивні…
Вона пришвидшила кроки, а ми з Анною перебігали від дерева до дерева й вели перестрашену любительку жахів аж до самого краю лісу.
Коробка від цукерок лежала на моєму столі біля вікна так, як я її там і залишила. Я підняла кришку. Три листи, вийняті з конвертів, були згори, підготовані для Гонзи, але видавалося, що він їх навіть у руках не тримав. Узагалі не відкривав коробку. Я знову її прикрила й вийшла зі світлиці на вулицю. Мотоцикл Гонзи стояв у дядьковому дворі на траві, а сам Гонза обмотував виделку картатим паском, на баку його «Яви-259» лежало дві котушки, червоно-біла й чорно-біла, обидві картаті. Ручки він обплітав кольоровою ізолентою, яка утворювала з боків бахрому. Я тихо підкралася до нього ззаду. Мабуть, я все ж таки трохи сопіла, бо брат раптом повернувся й сильно злякався.
— Сестро, ти дурепа! — вилетіло в нього, коли він побачив мій страхітливий усміх.
Якийсь час я спостерігала за тим, як він зосередився на роботі з мотоциклом. Сонце припікало, Гонза був напівроздягнений.
— Чого ти витріщилася? — повернувся він до мене.
— Тебе шукав тато.
— І що? Подивися, яка черепаха, — сказав Гонза, трохи відійшов і напнув на животі м’язи, які було добре видно під шкірою.
Він нахилив підборіддя й замиловано дивився на свої плечі й груди, біцепси, накачані штангою. Його шкіра трохи засмагла на сонці й була без жодної плямки.
— Тебе треба було назвати Нарцисом.
— Не тринди, сестро, боксуй.
— Облиш…
— Давай, склади кулачки й бий.
— Ти все одно ніколи не будеш культуристом, ти важиш усього лише шістдесят п’ять кілограмів.
Я підгорнула рукави й зі всієї сили почала гамселити його в живіт. Він стояв упевнено, ніби кам’яна стіна, і сміявся з того, як мої кулаки відбивалися від його живота, і з моїх гримас при цьому. Дуже швидко я стомилася, у мене боліли руки. Він легенько штовхнув мене, я втратила рівновагу й впала на траву. Він засміявся й повернувся назад до мотоцикла. Тепер я зблизька побачила золоті зірочки, наліплені на баці з лівого боку, про які дівчата нещодавно розповідали біля вогнища, їх там було п’ять, маленьких наклейок, рядочком одна за одною. Я підвелася.
— Ти тепер зустрічаєшся з Луцкою Вацеків?
— Яке тобі діло? — відрізав, навіть не підвівши голови.
— Це буде шоста зірочка на баку, так?
— Зникни, сестро…
— Тато просив, щоб ти щось допоміг у садку.
— У мене немає часу.
— Чому ти це робиш, Гонзо? Ви знову посваритесь, і мамі буде погано.
— Я маю робити все, що хоче він? — Гонза розсерджено випростався й дивився на мене згори. — Якби було тільки так, як хоче він, я б цілими днями полов грядки, копав ріпу й вечорами читав би «Яна Цімбулу». Навіть на будівництві я не був би зараз, бо він мене змушував іти до Табора на землеробство. О так, усе життя копатися в лайні…
— Він хоче, як краще…
— Мені срати, чого він хоче.