Помилка Олексія Алексєєва
- Автор: Полещук Александр Лазаревич
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Володимир Крекотень
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Помилка Олексія Алексєєва». Краткое содержание книги:
Про грандіозний експеримент радянських учених, що створили штучну галактику, населену мікроістотами, про могутність людського розуму, здатного змінювати й перетворювати природу, йдеться в цій повісті.
Двоє робітників приладнали патрубок, що відходив від колби, до вакуумної помпи, і коли помпа запрацювала, один із них, старанно протираючи руки спиртом, сказав:
— Завтра приходьте годині о десятій ранку. Тоді й спробуємо.
— А швидше не можна? — спитав Топанов. — Годині о сьомій?
— Швидше тільки млинці печуть, — засміявся у відповідь робітник.
— Справді не можна? — запитав у мене Топанов.
— Звісно, ні. Тут немає сучасних насосів, та й уся установка ще свіжа, щойно виготовлена. Адже відпомпувати до високого вакууму такий об’єм — справа не проста.
— А нащо він потрібен? — спитав Топанов. — Я знайомий з приладами нічного бачення, тут те ж саме?
— Не зовсім. Інфрачервоні промені занадто малоактивні для того, щоб їх одразу можна було побачити на екрані. Вони не викликають світіння екрана, як фотони ультрафіолетового світла чи електрони.
— І тут ви підмінюєте одне іншим? — спитав Топанов,
— Саме так, тут відбувається немовби передача енергії інфрачервоних променів електронам.
— Але ж бо, з нічого нічого й не виходить, — сказав Топанов. — Звідки ж береться додаткова енергія?
— З електричної мережі. Вибиті з напівпрозорого шару плівки, нанесеної на передню стінку колби, електрони, звичайно, надто слабкі для того, щоб засвітити екран, але між екраном І плівкою вміщено дуже тоненьку металеву сітку, що несе позитивний заряд. Вона притягує електрони, розганяє їх, і вже вони засвічують екран.
Проте й наступного дня не вдалося випробувати трубку. Якісь гази, розчинені в металі електродів, не дозволяли одержати потрібного розрідження. Топанов не знаходив собі місця. Тільки надвечір екран спалахнув блакитним сяйвом. Його вмістили всередину камери, вгвинтили об’єктив з кам’яної солі. У цілковитій темряві на відстані п’ятнадцяти кроків було чітко видно злегка нагрітий електричний чайник — інфрачервоні промені, які йшли від нього, мали достатню потужність, щоб одержувати на екрані виразне зображення. Всі з нетерпінням чекали ранку.
І ранок настав. Чорним, непрозорим для видимих променів тонесеньким кварцовим склом закрили об’єктив. Тепер крізь нього могли проходити тільки інфрачервоні промені.
Ось і знайомий міраж. Зараз над нами чітко видно якийсь піщаний острівець, якусь обмілину, але на екрані нічого цього немає. На екрані тільки витягнута світла пляма. Міраж переходив у зеніт, і ця пляма якось розповзалась; ось вона знову закрила собою весь екран, відтак стала сигароподібна, вузька й довга, і зникла.
Григор’єв, який провадив зйомку з екрана, вимкнув кіноапарат, знизав плечима і щось сумовито пробурмотів.
Розчарування було повне.
Нарешті двадцять восьмого травня сталися дві події, які безсумнівно підтверджували, що ми йдемо правильним шляхом.
Ранкове засідання комісії скликали на прохання астронома Кашникова, довгорукого соромливого блондина в рогових окулярах. Кашников довго розмахував руками, від хвилювання йому важко було говорити, потім несподівано хрипким голосом вигукнув:
— Є супутник Алексєєва! Є! Ходімо до мене.
Ми всі кинулись до бібліотеки негативів, що містилася в маленькому будиночку, який тижнів за два перед тим приволік сюди вже в зібраному вигляді вантажний кран. Тут у дерев’яних свіжовиструганих шафах зберігалися тисячі негативів, що так само прибували звідусіль.
Ми всі один по одному підходили до стереомікроскопа і вдивлялися в чорні невиразні цятки-зорі.
— Навпроти легкої дряпини, я її зробив голкою, — говорив Кашников. — Дивіться якраз навпроти дряпини.
— Авжеж, є щось, — говорили ми невпевнено. — Наче одна зірочка виходить з площини…
— Наче! Та вона ж зовсім вистрибнула. — Кашников підбіг до мікроскопа й, відштовхнувши Григор’єва, що саме збирався зазирнути в об’єктив, схилився над окулярами й швидко став крутити гвинти. — Ну, звичайно ж! Виразно, цілком виразно! І жодного штриха, жодної рисочки! Цього й бути не могло! Не могло! Це не звичайний супутник!
Тільки хвилин через десять Кашников зміг спокійно пояснити, що сталося.
А сталося ось що. Кашников якось звернув увагу на те, що пакет з негативами, який прибув з Кримської обсерваторії, містив приписку: “Знімки зроблено на високочутливу плівку, можлива довжина штриха 0,5 мм. Супутника не виявлено”.
Кашников вирішив порівняти дві однакові ділянки неба, з яких одна була без супутника, а на другій супутник міг бути. Ця ділянка неба була вся всіяна тисячами зірок.