Роман про добру людину

— Все. Лише людина боїться або й ледача шукати опертя в собі, зручніше покладатися на когось, а не на власні сили, забуваючи, що власна опора — від Бога.

— А як людина слаба?

— В кожному закладено місце для божественного, і від людини залежить, чи вона дозволить рости цій божественності в собі, — а це очевидно вимагає деяких зусиль, ніщо даром не дається, — чи затопче її, мовляв, нема коли ширяти в хмарах, коли доводиться пристосовуватися до світу, аби шкуру винести неушкоджену, — данина страхові, яка згноює душу і все світле в людині, оскільки без божественного людина перетворюється на смердючу ганчірку.

— Алеж світу не переінакшити!

— Чому ні? Це далеко легше, ніж гадають! Світ кожної миті в кожній людині переінакшується! Лише більшість втратила в це віру, що почасти й зрозуміле, оскільки, аби зміну ширше унаочнити, треба самому стати тим, що людина подивляє в інших.

— І тоді всіх повчати? — зареготався Стецько, якому це здалося надто кумедним.

— Хочеш когось повчати, повчай сам себе, замість уприкрятися людям, бож ніхто не терпить повчань, — навіть люди з такою лагідною вдачею, як ваша, пане Стецьку, не в захопленні від них! — звернувся до нього професор Кава, аж Стецькові соромно зробилося. — Постарайся виплекати в собі те, що тобі кортіло б бачити серед твого оточення. Бож дійсна лише доброта.

— Та воно ніби так, — погодився Стецько, все ще ніяковіючи за попередній вибух реготу, — тільки що вдіє доброта, коли трапляється людина, ні, власне, не людина, бо в людині все ж є бодай трохи серця, а мерзенна гидь, гнида, а воно ж таке пакосне, таке нице й злопам'ятне, що жодною добротою його не доймеш. Та й як його дойняти, коли воно вважає доброту за дурість?

— І в його мізочку не вкладається, що людина ладна чинити добро з доброти душевної, а не з розрахунку? — доказав за Стецька професор Кава.

— Точнісінько! Ти до нього по-людяному, по-доброму, а воно від цього лише скаженіє і ще більше пакостить. Та що там пакостить, просто всю душу паплюжить!