Повна академічна збірка творів

Характерною для української барокової традиції була й мова творів Сковороди. Письменник, який у побуті говорив по-українському (це засвідчують, приміром, спогади Федора Луб'яновського: "по наречію сущій малороссіянин", - та Михайла Ковалинського: Сковорода "любил всегда природный язык свой и рѣдко принуждал себя изъясняться на иностранном"), писав свої твори або латиною, або барвистою мовною сумішкою (lingua mixta), котра перегодом не раз викликала гострі закиди на його адресу. Мовну практику Сковороди критикував, скажімо, Пантелеймон Куліш у поемі «Грицько Сковорода», а Тарас Шевченко в седнівській передмові до «Кобзаря» скрушно відзначив, що Сковороду "збила з пливу латинь, а потім московщина". Може, найрадикальнішим критиком мови Сковороди був Іван Нечуй-Левицький. На його думку, Сковорода - чоловік "трохи чуднуватий" у всьому, зокрема й у мові своїх творів. "Попередніша книжна мова вже була загарбана Ломоносовим, заведена в російське письменство й верталась на Україну вже в великоруських ярих кольорах; але й церковна мова ще не вивелась до решти. Не міг Сковорода збутися й одкасну-тись і од рідної народньої мови. Усі ці мовні течії Сковорода мішав докупи часом в дивовижних мовних композиціях, чудних, рябих і загалом темних". Ці закиди навряд чи годні витримати критику, адже насправді, як писав Дмитро Чижевський, "в мові Сковороди українських елементів сила. Та й від Сковороди не можна було й вимагати, щоб він уживав народної мови в філософічних творах: історія літературної мови, що базується на елементах мови народної, починається поезією; лише значно пізніше приходить черга для вжитку наново вибудуваної літературної мови в наукових творах". Натомість Юрій Шевельов уважав мову Сковороди створеним на українському субстраті особливим різновидом російської мови, відмінним від літературної мови Санкт-Петербурга чи Москви. Проте сковородинська lingua mixta дуже відрізняється від російської мови харківських літераторів-українців ХѴІП століття, скажімо, від мови «Эпиникіона» професора класу філософії Харківського колегіуму Стефана Вітинського або оди приятеля Сковороди Василя Двиїубського «Среди торжественных плесканій...». Принаймні коли харківські романтики на початку 1830-х років заходилися готувати до друку семитомове зібрання творів філософа, у них була думка перекласти їх по-російському, аби "химерна сумішка церковної мови з говірковою українською, розцяцькована польськими словами..., а до того ще й украпленнями грецьких, латинських, ба навіть єврейських фраз, не перелякала багатьох читачів...". Справді-бо, поруч з українськими словами Сковорода, наприклад, часто вживає їхні чужомовні відповідники, переважно церковнослов'янські та російські. Так виникають паралельні форми: батько - отец, дурень -дурак, лице - лицо, мати - мать, мене - меня, чы - ли - мли. Ба більше, незрідка у творах Сковороди зринають контаміновані форми на взір взглянь, возшумлят, неколи, подойшли, чтось.