Розбійник Пинтя у Заклятому місті
- Автор: Гаврош Олександр
- Язык: украинский
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Розбійник Пинтя у Заклятому місті». Краткое содержание книги:
Пір’їнка підлетіла до зачинених масивних дверей Ратуші і повільно опустилася додолу.
— Дійшли! — почухав Пинтя потилицю й одразу про всяк випадок сховав пух Церцерушки в хустинку. На диво, пір’ячко тепер було цілком слухняне. Поки мандрівці озирали дивні статуї, розбійник загупав п’ястуком по блискучих, начищених воском дверях у пишних бронзових оздобах.
— Ти ба! Як живі! — гавкнув Кудлош, обнюхуючи скульптури.
— Так, — погодився Молибог. — Мабуть, у цьому місті живе видатний майстер.
— Жив! — зітхнув Пинтя, бо на його грюкіт ніхто не озвався.
— Чим зобов’язані, панове? — раптом долинув згори голос, наче у мовця був закладений ніс.
Наше товариство задерло голови і побачило дивну постать на балконі Ратуші. Це був літній кругленький коротун у рожевому шовковому халаті й нічному ковпаку.
— Та, власне… — запнувся Пинтя від здивування. — Ми шукаємо принцесу Геремію.
— Принцесу Геремію? — перепитав чоловік.
— Так, ту, що коли сміється, то з її уст…
— Злітає троянда! — несказанно зрадів він. І раптом скривився, наче ковтнув оцту. — Тоді вам сюди! Гей, Іноше, відчиніть їм, це до мене! — він важко зітхнув і почалапав до кімнати.
За мить двері розчахнулися, і звідти вигулькнув насторожений погляд високого худого чоловіка у синьому камзолі з великим білим мереживним коміром і блискучими ґудзиками. Через рамено у нього тягся широкий жовтий пояс. Незнайомець мав іспанську борідку з маленькими вусиками, як і той, який щойно стояв на балконі.
— Прошу-с! — галантно вклонився незнайомець із гачкуватим носом і показав рукою на відчинені двері. Мандрівники зайшли один за одним і опинилися у пишно обставленій залі з гарно викладеною підлогою, де теж було чимало скульптур у повен людський зріст.
— Прошу-с! — знову повторив худий у білих панчохах чоловік і повів Пинтю з друзями вгору широкими мармуровими сходами, на яких спокійно міг розвернутися ратник на коні зі списом навперейми. Нарешті вони вийшли у довгий коридор з чудовими картинами і попрямували червоним килимом до останніх дверей із темної бронзи й гербом посередині у вигляді срібної троянди. І знову ніхто не трапив їм на очі. Таке враження, що в цьому велетенському палаці, окрім них, більше нікого й не було.
— А до кого ми йдемо, ласкавий пане? — наважився на запитання розбійник.
— До його Величності, — усміхнувся, зігнувши шляхетно голову незнайомець.
— О, яка честь! Даруйте, а ви тоді хто?
Ситуація потроху прояснювалася.
— Перший міністр його Величності Урбана Третього, — ще нижче схилив голову незнайомець і чудернацько вигнув ногу в поклоні.
Коли вони увійшли до урочистої зали з дзеркальними стінами та величезними вікнами, завішеними важкими, вишитими золотом портьєрами, з вигадливо вирізьбленими шафами та стільцями, коротун уже сидів на височезному троні, тримаючи в руках символи королівської влади: булаву і скіпетр. На його голові замість нічного ковпака блищала корона, надягнена трохи криво. Ніжки в черевиках зі срібними пряжками у формі серця він тримав на ослінчику, аби вони не звисали в повітрі й не ганьбили його Величності.
Гості теж спробували вклонитися так, як хвилю перед цим зробив перший міністр, але вийшло напрочуд кумедно. А Прунслик, коли підскакував, то так зачеберяв ногами, що заплутався і гепнувся на підлогу. Однак шляхетний король вдав, що нічого не помітив, як і належить вихованому монарху.
— Любі гості! Я маю приємність вітати вас у славному Заклятому місті! — озвався гугнявим голосом правитель. — Вибачте, у мене нежить, — додав він і голосно висякався у білосніжний носовичок. — Отож, що ви за одні, з якого царства і що прийшли просити?
Але нашим мандрівникам як заціпило, вони не могли вимовити й слова, бо стежили за обличчям короля. А воно в нього начебто ділилося на дві половини.
Права постійно усміхалася, тягнучи кутик губ догори, а ліва — навпаки: була переповнена гримасою жалю, а кутик уст опускався додолу. Виходило щось незбагненне.
— Ваше Величносте, — нарешті опанував себе Пинтя і по-молодецьки підкрутив гострі вусики, які носили лише хвацькі кавалеристи. — Ми, так би мовити, люди лісу, але до мандрів охочі. Прибули здалека. Можна сказати — з іншого світу. А все через те, що начувані про красу вашої доньки — принцеси Геремії і хочемо на власні очі засвідчити їй свою прихильність і шану.
— О, пане….
— Пинтя, — підказав розбійник.
— О, як ви, пане Пинтю, вмієте говорити! Яка натхненна орація! — одна половина обличчя короля усміхнулася, а інша просльозилася. — Одразу видно, що ви шляхетного роду і можете вказати своїх предків хоч би й до тридцять другого коліна. Як і ваші милі друзі!
При цих словах отаман критично озирнув свою ватагу і був зворушений великодушністю короля. Бо вигляд його побратимів був пародійний: лицар в обладунках і шоломі з закритим забралом, аби не злякати монарха, Прунслик у подертому мисливському зеленому костюмі, вовкодав із закрученим бубликом хвостом і він, вбраний за верховинським звичаєм у колись білі ногавиці та сорочку, шкіряні постоли та вишитий кептар. Усі вони були втомлені, запорошені і брудні, як справжні лицарі з великої дороги.
— Справа виглядає ось як: ви зможете побачити принцесу Геремію, якщо виконаєте мою умову, — обличчя короля кривилося у різних гримасах. Не можна було визначити достеменно — він зараз розсміється чи розплачеться.
— Добре, ваша Величносте, кажіть умову! — твердо мовив Пинтя. Не даремно ж вони сюди припхалися за стільки миль!
— Ні, спочатку, мій люб’язний, забожіться, що її виконаєте! — помахав пальцем з коштовним перснем король і почав чекати, що скаже гість.
Ватаг перезирнувся з побратимами.
— Виконаю, якщо це в моїх силах, — погодився розбійник.
— Тобто спробуєте виконати! — заплескав у долоні коротун. — Присягніть честю лицаря!
— Присягаю всіма пеньками Чорної полонини! — мовив Пинтя, хоча відчув на плечі крижану долоню Молибога, який, певно, застерігав його від скороспілого рішення.
— Яка дотепність! Оце златоуст! Я ще такої присяги не чув! — опецьок зліз із трону і попрямував до прибульців. За ним тяглася довга червона мантія, підбита хутром, яка могла б накрити з головою трьох таких монархів. Він підійшов і кожному простяг руку. Навіть потис лапу Кудлошу. Видно, він був у доброму гуморі, не зважаючи на суперечливі гримаси.
— А ви, я бачу, крутого замісу! Справжнісінькі грабіжники з битого шляху! Молодчаги! Ха-ха-ха! — він зайшовся диким реготом, що перейшов у гикавку.
Прогикавшись, король нарешті повів далі:
— Для мене велика честь запросити вас, бувалих у бувальцях людей лісу, на королівську вечерю! — він знову хотів розреготатися, але тепер настала черга тієї половини обличчя, яка відповідала за плач. Тож він розплакався.
З такого дива наші мандрівці тільки очі повитріщали, не ладні здобутися бодай на слово.
— Кх-кх, ваша Величносте, а чому в Заклятому місті висять чорні прапори? — прокашлявся несміливо отаман, коли вони повсідалися за важезний королівський стіл, оздоблений химерним різьбленням.
Перший міністр приніс велику супницю з найтоншої японської порцеляни, наповнену пахучим бульйоном із найгладкіших голубів.
— А вам хіба невідомо? — заусміхалася права половина короля. — Принцеса Геремія померла, — мовив володар, і ліва його половина одразу залилася сльозами.
— Як померла?! — підскочили гості, як вжалені. — Що це ви, на Бога, за нісенітниці верзете?! Ви ж казали, що ми зможемо її побачити!
— Так! — посміхнулося півкороля, мов хитра лисиця. — Вона лежить у склепі нашого собору, і ви не тільки її побачите, а й виконаєте мою умову.
— Чи я не в божевільні? — схопився за бартку отаман.
— Боже милосердний, це була пастка! Я так і знав! — заквилив Прунслик.