Перстень Борджіа

— Читаєте ви на диво добре, — мрійливо зауважила герцогиня–вдова, коли юний кардинал закінчив. — Я попрошу вас прочитати цей шедевр стилю й бонтону ще раз, але не зараз. Нічого, я почекаю, поки ви повернетесь.

— Звідки, тітонько?

— З острова Монте К’яра, — сказала герцогиня–вдова, ніби йшлося про цілком природну річ. — Отже, ми домовились: Олімпія прийняла запрошення, а ви її туди супроводжуватимете.

Цього разу юний кардинал розлютився насправді.

— Тітонько, чи ви усвідомлюєте, хто я такий? Як кардинал я стою лише на дві сходинки нижче від самого Бога, відразу після папи; і я маю їхати непроханим гостем до якогось невідомого пройдисвіта, підозрілого графа, мабуть, спритного шахрая, про якого нічого не знаю, крім того, що

він уміє майстерно підлестити таким, як ви, шанолюбним жінкам?

— Якщо вже ви згадали про ті сходинки, — сказала герцогиня–вдова, — то пригадайте, будьте ласкаві, що Ісус Христос стояв на найвищій з усіх можливих сходинок, одначе ходив, і без запрошення, у гості. Та поговорімо відверто. Йде мова про те, що нам при нашому скрутному становищі треба заприязнитись з людиною, яка має надмір усього, чого лише може бажати людина, за винятком шляхетності, яка, в свою чергу, є тим єдиним, що у нас залишилось. Ясно як Божий день, що ця рюмса Олімпія була для нього лише приводом, щоб налагодити з нами стосунки, і ми не маємо права вибити його м’ячик в аут. Таке ми не зробимо. Ви поїдете на острів Монте К’яра з Олімпією під тим приводом, що вже давно збиралися здійснити туди місійну подорож.

Юний кардинал занімів.

— Місійну подорож? — вигукнув він, прийшовши до тями.

— Так, ви не помилилися, місійну подорож.

— Шановна тітонько, — мовив юний кардинал, — хоча я, незважаючи на свій високий церковний сан, надто мало розуміюся на всьому, що стосується нашого святого віровизнання, але все ж таки знаю, що місійну подорож здійснюють до жовтих китайців, до негрів у чорну Африку чи до індіанців у Америку, але не на острівець, який донедавна належав папі і віддалений лише на кілька морських миль від італійського узбережжя.

— Кому він належав раніше, це несуттєво, бо він був безлюдним, — заперечила герцогиня–вдова. — А зараз на ньому повно люду, якому граф, кажуть, щедро платить, але не більше; їхні духовні, релігійні потреби він задовольнити не може. Зверніться до них з промовою і запитайте, чого вони потребують, може, священика чи новий храм, то ваша справа. Я вже розмовляла про це з вашим побожним секретарем, патером Люго. Він цілком погодився зі мною — нехай, каже, Illustrissime їде в місійну подорож, може, це його відверне від клопотів. Що вас турбує, Джованні?

— Нічого, тітонько, я не знаю, що це спало патерові Люго на думку.

— Приємно чути. Ну, готуйтеся в дорогу.

Так і сталося: сильна енергія герцогині–вдови Діани й могутній організаційний талант таємничого графа ді Монте К’яра злилися в єдине благодатне й чудово діюче ціле. Отож за неповну годину юний кардинал Джованні Гамбаріні сів у єдиний пристойний екіпаж, що залишився у герцогській стайні після згаданих вище народних гулянь, викликаних утечею герцога Петра із Кукані, і вирушив у напрямку Ріміні відразу за величезною подорожньою колимагою Прекрасної Олімпії.