Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
О, прости мені, бо я заплуталася. Я зовсім заплуталася. Але, як ти мені його збережеш, я ніколи не грішитиму. Я робитиму й те, що звелить він, і те, що звелиш ти. Я подвоюсь і робитиму все. Але отак лишатися тут і не знати — я не можу більше.
А коли Марія вже знову прив’язала коня, припасувала сідло, розправила попону й нахилилася, щоб затягти тугіше по-пругу, вона раптом почула знизу, з-за дерев, могутній голос Пілар:
— Маріє! Маріє! Твій Ingles цілий. Чуєш? Цілий. Sin novedad.
Марія вхопилася за сідло обома руками, припала до нього стриженою головою й заплакала. Потім знову почула голос Пілар, і відірвалась від сідла, й закричала, задихаючись:
— Чую! Дякую! — Перевела дух і знову закричала: — Дякую! Дуже дякую!
Коли до них долинув гуркіт літаків, усі глянули вгору, і там вони летіли, високо в небі, з боку Сеговії, срібні на тлі неба, і їхнє розмірене гудіння забивало всі інші звуки.
— Вони, — мовила Пілар. — Тільки цього ще бракувало.
Роберт Джордан поклав руку їй на плече, дивлячись угору.
— Ні, Пілар, — сказав він. — Вони не задля нас сюди летять. Для нас вони не мають часу. Заспокойся.
— Ненавиджу я їх!
— Я теж. Але мені вже пора до Агустіна.
Він рушив попід виступом схилу, тримаючись у затінку сосон, і весь час було чути розмірений, безугавний гуркіт моторів, а з-за далекого завороту дороги по той бік зруйнованого мосту долинало кулеметне скрекотання.
Роберт Джордан кинувся на землю поряд з Агустіном, що заліг із своїм кулеметом у молодому сосняку, а літаків у небі все прибувало й прибувало.
— Що там коїться, на тому боці? — спитав Агустін. — Чому Пабло не йде? Хіба він не знає, що мосту вже нема?
— Мабуть, він не може відійти.
— Тоді відходитимемо самі. Біс із ним.
— Він прийде, як тільки зможе, — сказав Роберт Джордан. — Ми його зараз побачимо.
— Я чомусь його не чую, — сказав Агустін. — Вже давно. Ні.
Ось! Слухай! Ось він! Це він.
Обізвався — так-так-так-так-так — короткою чергою кавалерійський автомат, тоді ще раз, тоді ще.
— Він, він, хай йому біс, — сказав Роберт Джордан.
Він поглянув у високе безхмарне синє небо, де летіли все нові й нові літаки, і подивився на Агустіна, що теж підвів голову. Потім він перевів погляд униз, на зруйнований міст і на дорогу за ним, ще й досі порожню, закашлявся, сплюнув і прислухався до тріскотняви станкового кулемета, що знову чулася з-за закруту дороги. Звук линув із того ж місця, що й раніше…
— А що це? — спитав Агустін. — Що це за лайно?
— Це чути ще відтоді, як я підірвав міст, — сказав Роберт Джордан.
Він знову подивився вниз, на міст і річку, що видніла крізь пролам посередині, де шматок помосту висів, ніби обірваний сталевий фартух. Чути було, як перші літаки вже скидають бомби на міжгір'ї, а з боку Сеговії летіли й летіли ще. Все небо тепер гуло їхніми моторами, а придивившись уважніше, він побачив і винищувачів, що супроводжували ескадрильї; маленькі, ніби іграшкові, вони кружляли над бомбардувальниками у височині.
— Мабуть, позавчора вони на той бік не літали, — сказав Прімітіво. — Завернули, певно, на захід — і назад. Якби наші побачили їх, то не розпочинали б наступу.
— Того разу їх не було стільки, — сказав Роберт Джордан.
У нього було таке почуття, ніби на його очах щось почалося нормально й природно, тоді стало помножуватися у великі, величезні, гігантські відображення. Ніби кинув камінчик у воду, а кола від нього почали розбігатися, розростатися, обертатися на ревучу лавину припливної хвилі. Чи ніби ти крикнув, а луна повернула твій голос оглушливим гуркотом грому, і в громі тому була смерть. Чи ніби ти вдарив одну людину, і та впала, а навколо, скільки сягав зір, почали зводитись інші люди, в повному бойовому спорядженні. Він був радий, що він зараз не з Гольцом там, у міжгір'ї.
Лежачи поряд з Агустіном, дивлячись, як летять літаки, прислухаючись, чи не стріляють позаду, стежачи за шляхом, де, він знав, щось з'явиться скоро, тільки не знати, що саме, він і досі не міг отямитися з подиву, що не загинув під час вибуху. Він так приготувався до загибелі, що тепер усе, що діялося, здавалось йому нереальним. Треба скинути з себе це, подумав він. Треба цього позбутись. Мені сьогодні ще багато, багато треба зробити. Але позбутися не щастило, і все довкола — він сам усвідомлював це — було як уві сні.