Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
— Ух-ух-ух, перевести треба дух! Певно, ви там, де й я: у королівстві Нарнія. То від замку Кейр-Паравель вийшов у море корабель.
— А чи не сам король щойно зійшов на борт?
— А хто-хто, як не він? — пугач сумно похитав своєю великою головою. — А ви хто? Яким дивом вас завіяло в наші краї? Усі дивилися в той бік, де проводжали короля. А я завжди дивлюся навкруги. Отож дивлюся я — і що ж я бачу: несе їх вітром, наче пух, а потім серед луки — бух! — я тільки й встиг сказати «ух!»
— Нас послав сюди Аслан, — мовив Юстас, чомусь переходячи на шепіт.
— Хто-кого-куди-чого? — розвів крилами пугач і, не чекаючи на відповідь, заходився чистити пір’ячко. — Е-хе-хе… Я, бач, зрання не тільки недобачаю, а ще й недочуваю. Я й взагалі сам не свій, доки не сяде сонце.
— Нас послано сюди, аби знайти зниклого принца, — втрутилася Джил, якій давно вже кортіло вкинути своє слівце.
— Що? — замість пугача відповів Юстас. — Якого ще принца? Уперше чую.
— Ви хоча б чуєте, юначе! Проте, якщо я правильно зрозумів, йдеться про речі дуже важливі, тому краще вам побалакати з лордом-регентом, — у свою чергу мовив пугач. — Бачите отой возик із віслючком? А той, хто на возику, і є той, хто вам потрібен. Їхня невисокість гном-регент Тіквік.
Пугач змахнув крилом, ніби запрошуючи їх, а сам пішов попереду, трясучи головою та бурмочучи собі під ніс: «Хіба ж так роблять справи? Справи, які того варті, треба робити на ясну голову. Найкраще — опівночі!»
— Перепрошую, а як ім’я нинішнього короля?
— Ох-ох-ох… — зітхнув пугач. — Король у нас той, що й раніше, — Каспіан Десятий.
І тут Джил побачила, як Бяклі наче на стіну наштовхнувся, та й обличчям зблід, мов та стіна. Джил навіть перелякалася: а чи не зле йому стало, бо такого Бяклі вона ще не бачила. Та не встигла вона вирішити, як його запитати, аби не образити, як вони вже постали перед очі гнома, а той щойно взяв до рук поводдя, збираючись додому, до замку. Натовп проводу теж порідшав. Придворні вирушали в тому ж напрямку по двоє, по троє чи невеличкими купками, так само як люди, що повертаються додому після спортивних змагань чи кінних перегонів.
— Пугу-пугу, кхе-кхе… Пане наміснику! — Пугач схилився над гномом і щось пробелькотів, майже встромивши свій дзьоб тому у вухо.
— Хто? Що? Де? — стрепенувся гном.
— Я от що мислю: це чужинці. Я в тому певен, — нарешті відхекавшись, повідомив пугач, — або… напівпевен!
— Якщо то не мисливці, то ти — не ти, а півень?! — не второпав гном. — Але ж я бачу перед собою лише двох людських дітлахів. До речі, що їм треба?
— Мене звуть Джил, — поквапилася відповісти Джил, якій уже кортіло якнайшвидше перейти до суті справи.
— Мала каже, начебто її звуть Джил! — гучно виголосив пугач.
— Скаржиться, що її хтось мало зо світу не зжив? — здивувався гном.
— Та не зжив, а то малу звати Джил!
— Удружив та мало не з’їв? І хто ж це міг бути?
— Це маленька дівчинка, а звуть її Джил!
— Це я й без вас бачу! Ви тут не белькотіть собі під дзьоб, а скажіть-но прямо: кого з’їли?
— Ніхто нікого не з’їв! — уже не пропугукав, а прокрякав пугач.
— Не з’їв хто кого?
— Ні-хто ні-ко-го!
— Гаразд-гаразд! Тільки не треба мені крякати, мов той крук! Я хоч і недочуваю, та не настільки! Тож ви всім гуртом прийшли до мене, аби повідомити, що ніхто нікого не з’їв? Для мене то не новина! От якби навпаки…
— От біда так біда, — подивившись на все це, похитав головою Юстас. — Скажіть йому просто: Юстас. Без тощо. Саме так!
Пугач сперечатися не став і повторив усе слово в слово:
— От біда так біда: він просто Юстас без тощо — саме так!
— З нього як з гуски вода, бо він той ще гусак? Авжеж біда — та й годі!
— Та не той ще гусак, а Юстас! Це оцей юнак!
— Не той гусак, а саме цей гусак?! От що я скажу вам, шановний пане пугачу Сизокриле: якщо у вас зрання голова обертом, то не треба морочити її іншим. Пригадую, у ті давні дні, коли я був не те щоб маленьким, але ще юним гномом, жили в цих краях і звірі, і птахи, що як мовлять було — то аж заслухаєшся. Ото, скажу вам, справді були звірі й птахи, що розмовляли, а не мимрили, пугукали та плуталися у словах так, щоб у всіх голова йшла обертом. У ті часи це вважалося неприпустимим. Ви чуєте мене — неприпустимим! Утім… Урнусе, будьте ласкаві, наш ріжок…
Маленький фавн, що до цієї хвилини мовчки стояв поряд із візком, одразу простягнув гномові срібний ріжок, як виявилося, слуховий. Він був зроблений за зразком старовинного музичного інструмента, який звався «серпент», тобто «змій». І справді, коли його вдягали, він обвивався навколо шиї, нагадуючи змія. Поки гном порався зі складним інструментом, пугач (діти тепер знали, що його звуть Сизокрил) зненацька пошепки звернувся до них: