Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
А ще далі півколом юрмилися ті, кого Джил одразу ж подумки прозвала придворними. І було чому. Від їхніх строкатих одеж та обладунків в очах рябіло так, ніби ви дивитесь на квітучу клумбу. Можна було зрозуміти, чому Джил аж рота роззявила. Проте рота вона роззявила не від захвату барвистим вбранням, а з великого подиву на тих, хто був вдягнений у те вбрання. Їх навіть «людьми» не можна було назвати. Власне, людей у тому натовпі якщо й було, то хіба що одна персона із шести. А от інших справді важко було визнати людьми в людському розумінні цього слова. То були істоти, яких у нашому світі взагалі не зустрінеш. А були там фавни, сатири, кентаври (їх Джил спромоглася впізнати, бо колись бачила на малюнках), а також гноми. Крім того, вона впізнала й деяких звірят: ведмедів, борсуків, кротів, леопардів, мишей, а також декого з птаства. Але всі звірята, навіть знайомі з книжок чи бачені в зоопарку, дуже відрізнялися від своїх родичів, яких можна зустріти в Англії. Деякі, що одразу впадали в очі, відрізнялися від своїх англійських родичів щонайменше зростом. Узяти хоча б мишей: на зріст вони були з англійського собацюру, а от стояли — тільки уявіть собі! — на задніх лапках. Та найдивовижнішим було інше: на всіх без винятку мордах — чи краще казати вже «обличчях»? — було наче написано, що ці тварини вміють мислити та розмовляти не гірше за нас із вами.
«Оце так-так! — подумки охнула Джил. — Чого тільки у світі не буває! — Та одразу ж додала: — Але кортіло б мені знати завчасно: вони добрі чи злі?» — Бо серед натовпу вона раптом помітила двох чи трьох велетнів і якихось невідомих тварин. І тільки тепер вона згадала про Асланове доручення. За останні півгодини вона ані хвильки не думала про те, як його виконати.
— Бяклі! — Вона смикнула Юстаса за руку. — Бяклі! Нумо, пригадуй, чи є в тому натовпі твої знайомі?
— А, це знову ти! — не дуже приязно буркнув Юстас (для чого, погодьтесь, він мав деякі підстави). — Ну й чого тобі? Не бачиш, я хочу послухати!
— Тільки не будь таким йолопом! Не можна гаяти ані хвилини! — прошепотіла вона йому просто у вухо. — Тож впізнаєш ти хоч кого-небудь з твоїх давніх приятелів? Ти мусиш переговорити з ним негайно!
— Що ти верзеш?
— Так мені велів Аслан, той самий Лев, про якого ти… — перебиваючи сама себе, у відчаї затараторила Джил, — …я бачила його на власні очі.
— Ти бачила його?! І що ж він наказав?
— А він сказав, що найперша людина, яка зустрінеться тобі в Нарнії, то й буде твій добрий старий приятель, і ти повинен підійти та заговорити з ним. Не-гай-но!
— Але ж я нікого тут не знаю! Я й досі не певен, що ми саме в Нарнії.
— А хто мені казав, що вже бував тут? — примружилася Джил.
— Ти мене не так зрозуміла.
— А як інакше? Ти ж сам казав!
— Хоч заради спокою ти можеш помовчати бодай трохи! Дай послухати, що там діється!
А там, судячи з усього, король про щось казав гномові, та про що саме — здаля розібрати було неможливо. Як зрозуміла Джил, у відповідь гном лише кивав або хитав головою. Потім король звернувся до всіх присутніх, але голосом таким уже тихим і надламаним, що Джил вихоплювала лише окремі слова, тим паче ішлось про якісь їй невідомі країни та народи. Завершивши промову, король вклонився, розцілував гнома в обидві щоки, знов випростався та підніс праву руку, ніби благословляв усіх присутніх. А потім, ледь-ледь пересуваючи ноги, став здійматися на борт. Ті, хто залишився на землі, здається, були щиро засмучені. Серед натовпу замайоріли білі носові хустинки, почувся плач, східці прибрали, на кормі засурмили, й корабель відчалив. (Спершу, звісно, його потяг на буксирі весловий шлюп, та Джил цього вже не розгледіла.)
— Так от… — почав був Бяклі, та на тому й затнувся, бо просто тієї миті перед їхніми очима промайнуло щось біле й велике (спочатку Джил здалося, що то повітряний змій) і з шурхотом плавно спустилося перед ними. Тільки тепер стало зрозуміло, що то ніякий не змій, а великий, не менший за гнома, пугач.
Він блимнув очима, а потім витріщився на них, як то зазвичай роблять усі короткозорі, і, нарешті, схиливши голову набік, чи то ухнув, чи то охнув:
— Хто тут, хто тут, хто ховався? Ох та ох, та ще й удвох?
— Мене звуть Бяклі, а це Джил Поул, — знайшовся Юстас. — Ми трохи заблукали… Чи ваша ласка не підкаже нам, де ми є?