Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

— Припини! Негайно! — тупнула ніжкою Джил. — Усе набагато гірше, ніж ти собі уявляєш! То був перший знак — і ми його проґавили, розумієш?!

Та Бяклі нічого не розумів. Тільки тепер Джил пригадала, що й досі не спромоглася розповісти Юстасу про свою зустріч з Асланом, про чотири знаки та мету всієї подорожі: знайти зниклого принца.

— От і виходить, — завершила вона свою розповідь, — що старого друга ти зустрів, а Асланів наказ не виконав! Не лише до нього не підійшов, а ще й геть його не впізнав! Ось так ти й прогледів перший знак!

— Але ж я нічого не знав!

— От якби ти хоч раз вислухав мене, не затикаючи мені рота, — усе було б гаразд!

— А ти… якщо б ти з самого початку не вигадала нічого кращого, як ото клеїти дурня на краю прірви — ти хоч розумієш, що майже відправила мене на той світ, повторюю — на той світ! — то хто б говорив! Коли б не твоя дурість, ми обоє спокійнісінько прилетіли б сюди разом і обоє знали б, що й до чого!

— Але ж я тільки припускаю, що першим, кого ти угледів, був саме король, — почала виправдовуватися Джил, — а насправді ти міг зустріти кого завгодно! Ще невідомо, скільки ти тут стовбичив наодинці — може, годину, а може, й більше. Тож пригадуй!

— А тут і пригадувати нічого, — вирішив не перейматися спогадами Юстас, — бо ти з’явилася за хвилину після мене! Мабуть, на тебе дмухали дужче, аби надолужити згаяне з твоєї ж провини!

— Ой, лишенько, який же ти злопам’ятний нудьгар! — скипіла Джил, аж раптом зойкнула: — Ой, а це що таке?!

А це пролунав замковий дзвін, який сповіщав, що настав час вечері, і, таким чином, дружня бесіда, що от-от загрожувала перетворитися на безглузду сварку, на тому мала й припинитися. Тим паче що за цілий день обоє сперечальників добряче зголодніли.

Треба визнати, що вечеря в трапезній залі перевершила всі сподівання. Джил такого собі й уявити не могла. Юстас — і той! — дарма що був у Нарнії не вперше, а теж був вражений нарнійською гостинністю (хоча не забуваймо, що під час своєї першої подорожі він майже не залишав корабель). Склепіння зали прикрашали стяги, а кожна переміна страв супроводжувалася звуком мисливського рогу та боєм литавр. Супи були такі, що слинки течуть навіть від згадки про них; риба, райдужні товстопузики, щойно з моря; а павичина, а запечена оленина, а пироги, а різноманітні морозива, а желе, а фрукти з горіхами! І що вже казати про всілякі напої, від наливок до морсів! Навіть Юстас пожвавішав і визнав, що все було «те, що треба». Після трапези вперед вийшов сліпий лірник і заспівав старовинну баладу про королевича Кора й Аравіс та їхнього вірного скакуна Ігого, що, до речі, звалася «Пісня про коня та його хлопчика». У цій пісні йшлося про події сивої давнини, золотої доби Нарнії, про остраханців та всіх інших, з ким стикалися нарнійці в той час, коли країною правив великий король Пітер, а правив він саме звідсіля, зі славетного замку Кейр-Паравель (ця пісня варта того, аби її вислухати від початку й до кінця, та, на жаль, не маємо часу переказати її вам).