Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
Раптом вона побачила, що ліворуч (бо вітер був південний) на неї стрімко насувається величезна біла хмара — і цього разу на одній висоті з нею. Джил не встигла й озирнутись, як опинилась у самій її гущині — там було прохолодно й вогко, наче в тумані. У Джил затяло дух, але лише за мить вона, пролетівши крізь хмару, вже мчала вперед, мружачись від яскравого сонця і змокла до рубця (на ній була сорочка і светр, шорти і панчохи, й осінні туфлі на товстій підошві, адже в Англії цієї днини було сиро і прохолодно). Вона випірнула із хмари нижче, ніж влетіла в неї, і, щойно опинилася на відкритому повітрі, помітила щось, що, хоч і було цілком передбачуваним, видалось їй повною несподіванкою і просто-таки приголомшило. Звуки. Досі вона летіла в цілковитій тиші. Тепер, уперше за весь цей час, вона почула плескіт хвиль і крики чайок. А згодом відчула запах моря. Тепер у неї не було ані крихти сумніву в тому, що летіла вона з неймовірною швидкістю. Врешті Джил побачила, як із гуркотом зіштовхнулись дві величезні хвилі, здійнявши фонтан бризок і піни. Та не встигла вона озирнутись, як вони лишилися далеко позаду. Земля стрімко насувалася. У глибині суходолу, а також ліворуч, трохи ближче, вона бачила гори. А ще можна було побачити затоки й плоскогір’я, ліси й поля, піщані пляжі й круті стрімчаки. Гуркіт хвиль, що розбивалися об берег, щосекунди ставав дедалі голоснішим, заглушуючи собою всі інші звуки.
Раптом Джил побачила, що попереду земля розступилась, — вона знову летіла понад водою — то було гирло якоїсь річки. Тепер вона летіла зовсім низько, майже торкаючись хвиль. Кінчиком черевичка вона зачепила одну з них, і її облило фонтаном бризок. Рух її помітно сповільнився. Спочатку вона просувалася вгору за течією, а потім завернула ліворуч і поволі наближалась до берега. Навколо було так багато цікавого, аж очі розбігались: ось зелена галявина, а тут корабель, так яскраво прикрашений, що схожий на величезну коштовність; там замки й фортечні мури, прапори майорять у повітрі, люди в яскравому одязі, зброя, золото, мечі, звідкись долинають звуки музики. Але все це злилось докупи і змішалось у неї в голові. Вона отямилась лише тоді, коли опинилась на ногах — Джил приземлилась у прибережному гайку, а за декілька кроків від неї стояв Бяклі.
У першу хвилину її вразило, який він був брудний і неохайний і, взагалі, який непристойний вигляд він мав. А згодом промайнула наступна думка: «Яка ж я мокра — мов та курка!»
Розділ 3
Король вирушає у плавання
Якою ж замазурою видавався Бяклі (та й Джил, якби подивилася на себе збоку) на тлі того, що відбувалося навкруги. Утім, якщо розповідати, як і чому вони тут опинилися, то розповідати треба спочатку.
У просвіті між вершинами двох далеких гір, що їх Джил помітила, наближаючись до землі, сідало сонце, кидаючи останні промені на широку надрічкову луку; а поза нею височів замок із багатьма вежами, шпилі та флюгери на якому аж очі на сонці сліпили — більш сліпучого краєвиду Джил за своє життя ще не бачила. А на річці, погойдуючись на хвилях коло біломармурової пристані, був пришвартований корабель, великий корабель у золоті та пурпурі з високим носом та високим ютом, із вимпелом на грот-щоглі, гірляндою маленьких прапорців уздовж палуби та довгим рядом щитів, що виблискували сріблом уздовж усього фальшборту. Однією ногою на сходнях, перекинених на палубу, стояв сивий-сивий старий чоловік. З-під порфірної мантії виблискувала срібляста кольчуга. Чоло його охоплював золотий обруч. Майже до пояса спадала сива, мов руно, борода. Старий тримався рівно, однією рукою спираючись на плече пишно вбраного вельможі, значно молодшого та більш ставного за нього. Та як не намагався той старий триматися, якщо придивитися, одразу ж було видко, що насправді він був таким немічним та недужим, що, здавалося, легкий подих вітерця здмухне його з пристані, наче осіннє листячко; а в очах у нього стояли сльози.
Король повернувся обличчям до проводу, мабуть, хотів був звернутися до них із прощальним словом, та тієї ж миті біля нього з’явилося таке собі крісло на колесах, яке тягнув за собою гладенький віслючок, на зріст не вищий за мисливського собаку, — із таким полюють на диких качок, а в тому кріслі гніздився маленький гладенький чолов’яга у вбранні, що пишністю не поступалося королівському. Сидячи посеред купи подушечок, він через свій маленький зріст та неабияку опасистість нагадував тюк поміж хутра, шовку та оксамиту. То був гном. На вигляд він був того ж віку, що й король, проте зберіг юнацьку жвавість, безпосередність і допитливий погляд. Капелюха він не вдягав, хоч і був голомозим, тому на сонці його непокрита блискуча голова скидалася на більярдну кулю, хіба що для велетенського більярду.