Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
— Я страйкував проти такої платні,— кажу я.
— І повернувся до роботи, — каже він. — Вам закидали, що ви, мовляв, страйкуєте проти добродійності. А ти ж усе своє життя працював, правда? І зроду ні в кого подачок не просив.
— Тепер нема роботи, — кажу я. — Ніде тепер нема роботи, з якої можна б прожити.
— А чому?
— Не знаю.
— І я не знаю, — каже він. — Але поки хоч у когось є що їсти, в моєї родини теж буде. Тут діло таке: вони хочуть вас, конків, заморити голодом і вимести звідси, щоб потім спалити ваші халупи, а натомість спорудити готелі й оголосити Кі-Уест курортом. Так я чув. І чув, що вони скуповують земельні ділянки, щоб потім, коли голод пожене тутешніх бідняків голодувати десь-інде, з'явитися сюди і влаштувати в цьому закутні рай для туристів.
— Ти говориш, мов якийсь радикал, — кажу я.
— Ніякий я не радикал, — каже він. — Просто мене злість бере. Мене давно вже злість бере.
— Звісно, без руки добрішим не станеш.
— Ет, дідько з нею, з рукою. Втративши руку, ти втратив тільки руку. Бувають і гірші втрати. В чоловіка є пара рук і пара ще чогось. І чоловік лишається чоловіком навіть з однією рукою й одним тим самим. Ет, до біса, — каже він, — я не хочу про це балакати. — А тоді, по хвилі, знов: — Отих самих у мене ще, слава богу, двоє.— Потім заводить мотор і каже — Ну, поїхали, подивимося, що то за одні.
Ми поїхали далі бульваром, зустрічних машин майже не було, з моря дув вітер, і там, де хвилі прибою перехлюпувалися через бетоновану огорожу набережної, пахло водоростями. Гаррі вів машину лівою рукою. Він мені завжди подобався, і колись ми з ним часто виходили в море. Але його не впізнати, відколи він втратив руку, та ще й позбувся човна: митники відібрали човен, бо той вашінгтонський цабе, який тут у нас гостював, написав заяву, що бачив, як з нього вивантажували спиртне. Коли Гаррі мав човен, йому сам чорт був не страшний, але без човна він став якийсь сам не свій. Певно, він зрадів, що має привід викрасти свій катер. Він знав, звісно, що його знову відберуть, але сподівався перед тим трохи підробити. Мені |роші теж вкрай потрібні, але я не хотів через них устрявати і халепу. Тож я йому сказав:
— Я б тільки не хотів встрявати в халепу, Гаррі.
— А хіба буває халепа, гірша за ту, в яку ти вже встряв? — питає він. — Хіба конати з голоду не найгірша халепа?
— Та не конаю я з голоду, — кажу. — Чого це ти в дідька зарядив — «конаєш, конаєш». — Ти, може, й ні, але дітки твої помирають з голоду.
— Ну, годі,— кажу. — Працювати з тобою я згоден, але давай без оцих балачок.
— Гаразд, — каже він. — Але ти все ж таки зваж, чи тобі воно підходить. Бо в місті охочі завжди знайдуться.
— Воно мені підходить, — відповідаю. — Я ж тобі сказав, що підходить.
— Ну, тоді вище голову.
— Сам ти — вище голову, — кажу. — Це ж ти говориш, як радикал, а не я. — Кажу тобі, вище голову, — відповідає він. — Усі ви, конки, слабаки. — Відколи це ти перестав бути конком?
— Відтоді, як уперше наївся досхочу.
Це в ньому, звісно, вже говорила злість, але він ще хлопчаком не знав ні до кого жалості. А втім, до себе теж.
— Ого, який ти, — кажу я йому.
— Аякже, — відповідає він.
Попереду я побачив освітлені вікна того шинку.
— Отут ми з ними й зустрінемось, — каже Гаррі.— Ти в роз-'Мову не встрявай.
— Йди ти знаєш куди.
— Атож, атож, — каже Гаррі, завертає на подвір'я, і ми під'їздимо до шинку з чорного ходу.
Він був грубіян і лихослов, але він завжди мені подобався.
Ми залишили машину коло чорного ходу й увійшли до кух-*Ні. Там коло плити поралася хазяїнова дружина.
— Добривечір, Фредо, — каже їй Гаррі.— Губань у вас?
— У нас, у нас, Гаррі. Добривечір, Елберте.
— Добривечір, місіс Річардс, — відповідаю я. Я знав її, ще Коли вона промишляла в порту; з-поміж домовитих жінок у нашому місті не одна вона починала на панелі, але тепер працює, як мало хто, можете мені повірити.
— Як там дружина, діти? — питає вона в мене.
— Та нічого, дякую.
Ми пройшли з кухні до кімнати за баром. Там за столом си-,Дів отой адвокат Губань, а з ним четверо кубинців.
Сідайте, — каже по-англійському один з них, мордатий громило, що мав голос, як із бочки, і був уже добре напідпитку. — Як тебе звуть?