Твори в 4-х томах. Том 2

— Що не буде, то не буде. Ти виходиш з'їсти бутерброд чи випити кока-коли, а тебе — хап, і плати п'ятнадцять доларів штрафу.

— Тепер вони тільки до таких і присікуються, — каже дочка Каланчі-Люсі.— До тих, хто хоче трохи розважитись. Скоро й сміятися заборонять.

— Якщо воно й далі так буде, то хоч бери та тікай звідси.

Тут саме повернулися Гаррі з адвокатом, й адвокат питає:

— Отже, ти приїдеш?

— А чому б тобі не привести їх сюди?

— Вони сюди не прийдуть. Зустрінемося там.

— Гаразд, — каже Гаррі й підходить до стойки, а адвокат тим часом виходить.

— Що питимеш, Ел? — питає він мене.

— Бакарді.

— Два бакарді, Фредді.— А тоді обертається до мене: — Ти де тепер, Ел?

— На громадських роботах.

— Що робиш?

— Копаю канави. Розбираю стару трамвайну колію.

— І скільки маєш?

— Сім з половиною доларів.

— На тиждень?

— А ти думав?

— За що ж ти тут пиячиш?

— Я не пив, поки ти мені не поставив, — відповів я йому.

А він підсовується ближче до мене й каже:

— Ти пішов би на діло?

— Дивлячись яке.

— То поговоримо?

— Давай.

— Ходімо до моєї машини, — каже він. — Бувай, Фредді.— Ійн трохи ніби захекався, як завжди, коли вип'є. Я пройшов з йгцтм розкопаною вулицею — ми там цілий день видовбували з бруківки рейки — до рогу, де стояла його машина. — Сідай, — Каже він.

— Куди ми їдемо?

— Поки що — куди очі бачать, — відповідає він.

Він мовчки повів машину по Уайтхед-стріт, в кінці вулиці Завернув ліворуч, і ми проїхали всю набережну аж до Уайт-'£Тріт і по ній до пляжу. Весь час Гаррі не озивався. Нарешті ||0. виїхали піщаною дорогою на бульвар, і там, на бульварі, щн загальмував, зупинився коло бровки й каже:

— Якісь іноземці хочуть найняти мій човен на діло.

— Але ж митниця відібрала його в тебе.

— Вони цього не знають.

— А про що йдеться?

— Їм треба переправити людину, що має залагодити на Кубі якусь справу, але не може їхати ні пароплавом, ні літаком. Так мені сказав Губань.

— А таке хіба робиться?

— Авжеж. Після перевороту це — звичайне діло. Хтозна, скільки люду вже переправилося.

— А з човном як?

— Човен доведеться викрасти. Двигуни вони не познімали, тож він на ходу.

— Як ти виведеш його з бази?

— Якось виведу.

— А назад як?

— Це ще доведеться обміркувати. Якщо ти не хочеш їхати, — скажи.

— Чого ж відмовлятися від заробітку.

Послухай, — каже він. — Ти заробляєш сім з половиною Ударів на тиждень. У тебе троє діток, яких нема чим годувати, Жоли вони приходять зі школи. У тебе родина, й у всіх з голоду, Животи пухнуть, а я даю тобі нагоду трохи заробити.

— Ти не сказав, скільки заробити. Задешево ризикувати теж не хочеться.

Тепер скільки не ризикуй, а багато не заробиш, Еле, — каже він. — От візьми хоча б мене. Я возив охочих ловити рибу за сезон заробляв по тридцять п'ять доларів на день. І раптом через якийсь нікчемний вантаж спиртного, що коштує менше, ніж мій човен, мене частують свинцем, і я позбуваюсь і руки, і човна. Але можеш бути певен: мої дітки не ходитимуть голодні, я не копатиму для уряду канав за мідяки, яких не вистачає навіть на хліб. Та й так чи так, копати землю я вже не можу. Я не знаю, хто вигадує закони, але знаю, що немає такого закону, щоб людина голодувала.