Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
— Виходжу в море.
— З ким?
— Ні з ким. Може, візьму Елберта.
— На чиєму човні?
— Я забрав свій.
— Коли?
— Годину-дві тому.
— Тебе посадять, Гаррі.
— А ніхто не знає, що я його забрав.
— І Де ж він?
— Стоїть схований.
Лежачи нерухомо в ліжку, він відчув, як губи її в темряві знайшли його обличчя, як торкнулась його тіла її рука. Він повернувся й присунувся до неї.
— Ти хочеш?
— Так. Зараз.
— Я спала. Ти пам’ятаєш, як ми робили це уві сні?
— Скажи, тобі не заважає кукса? Тобі не гидко?
— Дурненький. Я люблю її. Я люблю в тобі все. Приклади її сюди. Ні, сюди. Отак. Я люблю її, справді.
— Вона як ласт у морської черепахи.
— Ти зовсім не черепаха. А правда, що вони це роблять аж три дні? Кохаються цілих три дні?
— Правда. Слухай, ти трошки тихше. Бо розбудимо дівчат.
— Вони не знають, як мені з тобою. І їм ніколи не буде, як мені з тобою. Ох, Гаррі. Отак, отак. Ох, коханий мій.
— Зачекай.
— Я не хочу чекати. Ну, ще. Отак. І отак. Послухай, ти це робив з негритянкою?
— Атож.
— І як воно було?
— Як з акулою.
— Ні, справді. Ох, Гаррі, мені так не хочеться, щоб ти їхав. Мені так не хочеться відпускати тебе. Скажи, з якою жінкою тобі було найкраще?
— З тобою.
— Дуриш. Ти завжди мене дуриш. Ох, отак. Отак. Отак.
— Не брешу. Ти найкраща.
— Я вже стара.
— Ти ніколи не будеш старою.
— І я мала оту хворобу.
— Як жінка добра, то це дурниця.
— Ще, Гаррі. Ще, ще. Приклади куксу сюди. І тримай її. Тримай. Тримай.
— Ми розійшлися.
— Ми говоримо пошепки.
— Мені треба буде, вдосвіта виїхати.
— Ти спи. Я тебе розбуджу. А коли повернешся, ми гульнемо. Подамося до Майямі. Зупинимося в готелі, як колись. І все робитимемо, як колись. У готелі, де нас ніхто не знає. А може, гайнемо в Новий Орлеан?
— Може, — сказав Гаррі.— Ну, гаразд, Маріє, мені треба спати.
— То гайнемо в Новий Орлеан?
— А чого ж. Тільки зараз мені треба поспати.
— Ну, спи. Ти моє золотко. Засинай. Я тебе розбуджу, не бійся.
Він заснув, одкинувши на подушці обрубок ампутованої руки, а вона ще довго лежала й дивилася на нього. Вона бачила його обличчя в світлі вуличного ліхтаря, що падало у вікно. «Як мені пощастило, — думала вона. — Ті дівчатка не знають, що в них буде. А я знаю, що в мене є й що в мене було. Мені випало щастя. Він каже — як ласт черепахи. Добре все-таки, що рука, а не нога. Я б не хотіла, щоб він утратив ногу. І треба ж, щоб він втратив руку. Але мейі це не заважає, дивно, але не заважає. Я в ньому все люблю. Мені випало таке щастя. У світі не знайти іншого такого чоловіка. Хто не пробував, той не знає. В мене їх було багато. Яке щастя, що він дістався мені. Цікаво, чи ті черепахи відчувають те саме, що й ми? Невже вони весь час відчувають це? Чи, може, самиці робиться боляче? Ну й думки ж лізуть у голову. Дивись, він спить зовсім як дитина. Певно, мені краще не спати, щоб вчасно розбудити його. Господи, я могла б це робити цілу ніч, якби чоловіки були інакше створені. Я б погодилася, щоб цілу ніч і ні хвилини не спати. Ні хвилини-хвилинки-хвилиночки. Ані єдиної хвилечки. Ні, ти послухай. Це ж у моєму віці. Але я ще не стара. Він сказав, що я ще для нього підходжу. Сорок п'ять років — не так уже й багато. Я тільки на два роки старша від нього. Дивись, як він спить. Ну, зовсім як мала дитина».
За дві години до світанку вони вже були в гаражі, наповняли бутлі бензином, закорковували їх і ставили в багажник машини.
— Ти не снідатимеш?
— Поснідаю, як повернуся.
— Навіть кави не вип'єш?
— А ти заварила?
— Авжеж. Поставила, коли ми виходили.
— Тоді неси.
Вона принесла кави, і він випив її у темряві, сидячи за кермом машини. Вона взяла в нього чашку й поставила на полицю в гаражі.
— Я поїду з тобою, допоможу носити бутлі,— сказала вона.
— Гаразд, — відповів він, і вона сіла поряд з ним, рослява жінка з довгими ногами, широкими долонями, широкими стегнами, все ще вродлива, в капелюсі, низько насунутому на фарбоване біляве волосся. Вони виїхали на шосе в холодній досвітній імлі, крізь густий туман, що завис над низиною.
— Тебе щось тривожить, Гаррі?
— Та нічого особливого. Просто на душі неспокійно. Послухай, ти надумала відпустити волосся?
— Та, мабуть, відпущу. Дівчата вже проходу не дають.
— Пошли їх до дідька. Нехай лишається таке, як є.
— Ти справді так хочеш?
— Справді,— сказав він. — Мені так найбільш подобається.
— А ця зачіска не старить мене?