Сестри Річинські. (Книга перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга перша)». Краткое содержание книги:
Могла тужити, прагнути бути біля нього, казитися від того, що примушує довго чекати на себе, як посолена, бігати під його вікнами: чи дома, чи не дома, могла й заплакати спересердя, коли нарешті приходив, — але це не були ревнощі, бо Сташка знала, що Бронка їй ні до кого ревнувати.
Хоч Кукурби жили на тому ж Мнихівському передмісті, що й Завадки (тільки Завадки по Черешневій вулиці, а Кукурби на початку Медової), і в дитинстві Сташка не раз брала участь у походах Медової на Черешневу, познайомилась вона з Бронком вже дорослою, в читальні «Просвіти». Сташка забігала сюди на танці десь з чотирнадцятого року життя, тобто через рік після того, як почала працювати на фабриці Гольдштрома. Бронко ж став заходити сюди пограти в шахи значно пізніше.
Сташка звернула увагу на Бронка насамперед тому, що він не помічав дівчат, в тому числі, зрозуміло, і її. Сташку це злостило.
Подумаєш, яка нездобута фортеця! Ще не таким скручувала голівки, як горобчикам, і ані пікнули!
Вона не пєнкносць?[144] Так що з того? Зате мала фігурку, як фаянсова статуетка. Правда, псували ту фаянсову статуетку трохи криві, від перенесеного в дитинстві рахіту, ноги. Та Сташка прикривала цей недолік тим, що носила довші, ніж наказувала мода, спідниці. Проте, коли танцювала, очам було любо глянути на неї. Не совалась по підлозі, а пурхала над нею з легкістю метелика.
А її сміх? Вміла орудувати сміхом не гірше, ніж яка-небудь красуня очима. Могла тим своїм сміхом розвеселити людину до сліз і довести до сказу, вбити й знову воскресити. Сміх її набирав сили ще й від того, що блискала в ньому гострими, дрібними зубами, які здавались ще гострішими, бо були рідко розставлені.
Дрібно-дрібно закручені кучерики з мідними переливами й невеликі блакитні усміхнені очі пасували саме до такої рожевої шкіри, яка була в Сташки. Біда була тільки в тому, що та ніжна рожева шкіра була дуже вразлива на веснянки. Вже з кінця лютого, як тільки-но сонце піднімалося трохи вище, з'являлася в неї ота біда не лише на обличчі, ба навіть на шиї і руках. Був час, коли Сташка витрачала чималі кошти на різні мастила проти ластовиння, але коли зрозуміла, що це не має прямого відношення до її шаленого успіху в чоловіків, занехаяла цю процедуру.
Пхі! Кому мала подобатись, то і в ластовинні сподобається! А зрештою, своїх кавалерів зустрічала переважно при місяцеві, а вночі всі коти сірі.
Читальня «Просвіти» на Мнихівці містилась у двох непропорційних за розміром кімнатах. У меншій стояв стіл з газетами і шаховою дошкою, а більша кімната мала бучну назву «зала». Тут відбувались танці, а на випадок потреби і загальні збори. Зал був прохідний, і Бронкові кожного разу, щоб дістатись до читальні, треба було перейти через нього. Сташка помітила, що це йому дається нелегко. Напевно, ті кілька кроків, що йому доводилося робити поміж вичепурених на танці дівчат, здавались йому милею.
Сташка, яка в танцях переходила з рук до рук, кидала оком на високого брюнета, що, глибокодумно підперши голову кулаками, схилився над шаховою дошкою. Був це не хто інший, як Бронко Завадка, якого знала з самого дитинства. А що, якби так котрогось вечора вдерлася до малої і з сміхом збурила фігури на шахівниці? От була б кумедія! Може б, тоді той «кармеліт»[145] зволив пригадати собі, як одного разу «на війні» вона так обліпила йому голову реп'яхами, що вдома йому мусили аж кучері обтинати!
Фі, замість сліпнути над фігурами, хай би краще йшов у зал між гурт. Вона навчила б його танцювати вальс і польку, а тоді він сам сказав би вже, що приємніше: шахи чи танці…
Та чим більше Стаха наверталась йому на очі, тим впертіше він не помічав її. І тим більше подобався їй!
Як на злість, усе їй подобалося в того смішного дивака: і його ріст (сама маленька, пропадала за чоловіками високого росту), і його засмагле, як взимку, так і влітку, обвітрене обличчя, і його незалежна, горда постава.
За одні його губи, оті виразисті, маломовні, зло стиснуті губи, можна було з любові з'їсти його цілого.
А притаманний усім брюнетам синюватий відтінок свіжоголеної шкіри робив ті неприступні губи ще більш жаданими.
— Дай спокій, Стахо, — піджартовували дівчата з неї, відгадавши Стащин намір, — тут ти погориш з потрухами!
Сміялась на це так, начеб він уже був у її руках:
— Ха! Як захочу, то забуде за свої шахи і книжки, аж закуриться за ними.
— Ану, втни таку штуку, як ти така вже моцна!
— І втну!
Була переконана, що переможе. Кажете, що виглядає як крулевич проти неї? Те її зовсім не тривожить! Відомо, що не те гарне, що гарне, а те, що подобається…
144
Краса (пол.).
145
Чернець католицького ордену кармелітів.