Сестри Річинські. (Книга перша)

— Та що це мене обходить, Броник?

Бронко й тут виявляє незвичайну терпеливість.

— Слухай, я тобі зараз поясню. Чотириста тисяч гектарів, розумієш, — це стільки, скільки в Польщі має п'ятсот тисяч бідняцьких селянських господарств. Розумієш? А приходу з цієї землі має церква сто мільйонів на рік!..

— Ну, і що з того? Та хай собі має. Мені не дає, але й від мене не бере?

— Ти така певна, що не бере? — спитав Бронко, повернувши плечем так, щоб заглянути їй в обличчя. — Ти на відпусти ходиш?

— Певно, що ходжу.

— На боже даєш?

— Маєш! А що ж то я — збіднію без отих кількох грошів?

— Офіру святим приносиш?

— Ой, який ти направду смішний! Та тих святих стільки, що й фабрики Гольдштромової не вистачило б приносити всім офіру!.. Я й не знаю всіх… Я тільки знаю, що як щось пропаде, чи згублю, чи навіть крадіж, то варто тільки принести офіру до святого Антонія, і згуба відразу знайдеться. Я вже в цьому переконалась, Броник. Ти собі говори, що хочеш, а я знаю, що це дуже помагає. Це мені вже ніхто не виб'є з голови, бо я вже не раз переконалася на собі.

— А ти бачила образ святого Антонія?

— Смішний! Та чи раз! Навіть у себе в молитовнику маю.

— А чи ти знаєш, що у твого Антонія шість голів і сімнадцять рук?

— Іди, іди, — кокетливо відштовхує вона Бронка від себе. — Ти вже як щось скажеш…

— То ти не віриш?

— Ти смішний!

— Якщо не віриш, то почитай сама. Але читай вголос, щоб я міг послухати.

Сташка не буде вголос читати. Читає вона важко, а коли трапиться яке прокляте слово, то й зразу вимовити його не зможе. Читати при Бронкові вголос? Та нізащо в світі!

— Вже читай ти, а я буду дивитись у книжку.

— Хай буде, тільки пильно дивись! Ось з цього місця читаю: «Католицькі священики й монахи показували віруючим в різних країнах десять голів Іоанна Хрестителя, чотири тулуби і три голови святого Антонія, вісім голів

і шість рук святої Анни, шість голів і сімнадцять рук Андрія Первозванного…»

— Броник, а хто це таке написав? Може, то брехня? Хтось мав злість на ксьондзів і написав, а такі, як ти, видрукували. Написати можна, що хочеш. Папір все витримає!

Броник знову з тією самою істинно материнською терпеливістю пояснює Сташці, що прочитане — це доведені факти, але церкві, річ ясна, вони невигідні, і церква їх замовчує, хоч заперечити не може.

— Це історія, Стахо, — розумієш?

Розуміла й не розуміла. Святому Антонію молилась ревніше (бо завжди ця молитва приходила з нагоди будь-якої пропажі в хаті), ніж самому богові, а тепер буде думати: до котрої з шести голів слала вона свої мольби? І на місці молодого у довгій коричневій рясі чоловіка з миловидним, обведеним каштановими кучерями обличчям та із зведеними побожно до неба очима вимальовується в Стащиній уяві потвора з шістьма головами та сімнадцятьма руками.

— Йой Броник, мені чогось аж мороз пішов поза шкірою. Знаєш, що я собі думаю? Думаю, що то, може, якісь шахраї отаке робили, а сам папа, може, й нічого не знав про те. Що, гадаєш, такого не могло бути? Ще й як могло!