Сестри Річинські. (Книга перша)

— Ви, — пробелькотіла, вся червона з досади, — ви… я вас зневажаю!

— О, — ніби страшенно зрадів він з цієї звістки, — що ви кажете? Це для мене велика несподіванка, бо я був певний, що ви… що ви мене глибоко поважаєте…

— Ви, — знову почала Ольга нерівним від хвилювання голосом, — ви… — і, не знайшовши відповідного їдкого за змістом і все ж таки делікатного за формою слова, вмовкла.

Завадка забувся і зробив жест, наче хотів взяти її за руку, але опам'ятався і відсмикнув руку назад.

— Перепрошую, панно. А ви не хвилюйтесь. Проте сповідатись вам все ж доведеться. Я теж колись учився трохи катехізму і знаю, що вдаватись у розмову з безвірниками — дуже важкий гріх. Адже при сповіді ксьондз запитає вас: «Чи не заходила в бесіду з нараженням на небезпеку святої віри?»

— Ви… крім того, що не маєте сорому, ще й без совісті!

— Слухайте, та ви просто якась чародійка! Читаєте все, як з карт… тільки тут ви трошки помилились. В мене трохи совісті є. Правда, малувато, а все-таки є. Якби я зовсім не мав совісті, то, наприклад, міг би відкрити вам очі на вас самих і показати вам, яка ви смішна (він акцентував слово на першому його складі), романтична, сентиментальна панянка. Такий собі донкіхот в спідниці. Але, бачите, я не роблю цього з жалості до вас. Мені не хотілось би, щоб ви були про себе тієї думки, що й я.

Ольгу як би хто наврочив: вона й слова не зронила, і з місця не рушила. Стояла і слухала його з понурим, злим виразом обличчя, з якого годі було вичитати, як вона реагуватиме наступної хвилини.

— Ви обрадували мене. Ви мовчите. Вам нецікаво знати, чим ви мене обрадували? Не вірю, щоб це було для вас зовсім байдуже. Ну, хоч ви й не питаєте, та я однаково скажу, чим ви мене порадували. Я, признаюся вам, цінував вас вище. Ні… ні… не вас особисто, а дівчат, перепрошую, панянок вашого кола взагалі. Правда. Мені здавалося, що панни з так званого вищого кола все ж мають трохи більше клепок у голові. Але якщо вони всі так розвинуті, як ви, — то наша взяла!

— Ви, — повернувся нарешті до Ольги дар мови, — не заслуговуєте навіть на мою погорду!

— Слухайте, ви висловили дуже правильну думку. Тільки ще одно… Ще півхвилини, панно Річинська. Щось мені серце віщує, що ми ще зустрінемося з вами.

— Ви смієте ще…

— Ха, чого ж це мені «не сміти»? Панна Річинська витратила понад чверть години на розмову зі мною, і я ще маю «не сміти». Та мене ніби хто на десять коней посадив, а ви кажете… Чекайте, чим я прогрішився знову, що ви так смикнулися?..

Ольга не хотіла й не могла більше слухати того «типа». Вона рвучко повернула до міста і пішла щораз швидшим кроком, місцями підтюпцем, далі, скоріше від тієї страшної людини, далі від своєї поразки, в якій вона більше не сумнівалась.