Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Коли вже в тебе буде вільна хвилька! — зітхнула вона, горнучись до нього одного ранку, коли їй пощастило об одинадцятій годині застати його на самоті. Щоправда, Дік саме диктував на фонограф якогось листа, і вона йому перебила; а зітхнула вона, почувши, як остережливо кахикнув Бонбрайт, що зайшов до кабінету зі жмутом нових телеграм у руці,— Давай я тебе сьогодні покатаю в колясці Дженджиком і Чепчиком, тільки щоб ми вдвох і більш нікого, — попросила вона.
Дік похитав головою й усміхнувся.
— Сьогодні ти застанеш у їдальні химерну компанію, — пояснив він. — Цього більше нікому не треба знати, але тобі я скажу.
Бонбрайт скромно відвернувся до картотек, ніби щось там шукаючи, а Дік провадив стишеним голосом:
— Нафтовики з Тампіко[129]. Сам президент товариства «Насіско» Семюелс і Вансгаар, один з таємних верховодів компанії Пірсона-Брукса, той самий, що облагодив купівлю Східно-Узбережної та Тіуансько-Центральної залізниць, коли вони хотіли зіпхати «Насіско» з дороги; далі Метюсон, генеральний американський представник Пальмерсто-нів — пам’ятаєш, тієї англійської фірми, що так дуже була підкопувалась під «Насіско» й Пірсона-Брукса; ну, і ще дехто. З цього можна збагнути, що там, у Мексіці, заварюється, коли вже така зграя покинула гризтись і збивається в гурт.
Розумієш, їхнє діло нафта, а моє — золоті копальні, але я теж маю там якусь силу, то вони й хочуть, щоб я пристав до спілки. Там справді наспівають серйозні події, і нам доведеться держатись купи й щось робити — або ж вилетіти з Мексіки. По правді признатись, три роки тому, як почалась там колотнеча, я перший до них із цим набивався, але вони мене відштовхнули, то я заривсь у свою нору та й діждався, що самі прибігли.
Хоч Дік приголубив її, назвав своєю любою крихіткою, однак вона помітила нетерплячий погляд, кинутий скоса на фонограф із недописаним листом.
— Отже, сьогоднішній день я мушу віддати їм, — докінчив він і пригорнув Полу міцніше, ніби даючи тим узнаки, що вже час їй іти. — Вони не можуть чекати. І обідати ніхто з них не зостанеться.
Пола схопилася з його колін і випручалася з обіймів якось незвичайно рвучко і стала перед ним, випростана; очі їй блищали, щоки поблідли, обличчя світилось рішучістю, немов вона збиралася сказати йому щось безмірно важливе. Та враз тихо дзеленькнув телефон на столі, і Дік простяг руку до нього.
Пола понурила голову, нечутно зітхнула і рушила до дверей; Бонбрайт відразу підступив до столу з телеграмами, а Дік уже говорив у трубку:
— Ні. Ні в якому разі. Він мусить викрутитись, а то я з нього випущу дух. Обіцянки — то, звісно, тринди-ринди. Якби тільки в них річ, то що б ми могли вдіяти? Але в мене с ще кілька вельми цікавих листів, про них він забув… Так, гак, вистачить для будь-якого суду. Я вам сьогодні о п’ятій усю теку пришлю до контори. І перекажіть йому від мене, що як він знов спробує свої фиглі, я його впень зруйную. Сам відкрию пароплавство, буду конкурувати, і за рік усі його судна з молотка підуть… Так… Алло! Ви ще слухаєте?., і поцікавтеся тим ділом, що я казав. Я майже певен, що в Межиштатній комерційній палаті на нього є вже дві справи…
Ані Грейм, ані навіть Пола й гадки не мали, що Дік — спостережливий, розумний Дік, який умів передбачати й передчувати, з майже невловних проблисків та відтінків виводити проникливі висновки й здогади, дуже часто підтверджувані дальшими подіями, — уже відчував те, що не сталося ще, але могло статися. Він не чув коротких і значущих Полиних слів біля конов’язу, і не бачив, як Грейм у галереї, підвівши раптом голову, зустрів її допитливий погляд. Він не чув нічого, бачив дуже мало, але відчував багато; і навіть раніше за Полу він невиразно зрозумів те, що сама вона зрозуміла щойно згодом.
Найбільшу поживу для здогадів дав йому той вечір, коли Грейм із Полою співали «Циганський шлях». Хоч Дік був тоді захоплений бриджем, його уваги не уникло те, як поквапно встала вона з-за фортеп’яно; і коли вони підійшли до столу подражнити його програшами, він, зустрівши їх безтурботною усмішкою, все ж таки завважив тінь чогось незвичайного в Полиному обличчі під веселою міною пустунки. Сміючись і віджартовуючись, він ковзнув веселими очима і по Греймові, що стояв поруч неї, і помітив і в ньому щось незвичайне. Івен якийсь знервований, подумав Дік ту мить. Але що могло його знервувати? І чи є який зв’язок між його знервованістю й тим, що Пола так раптово встала з-за фортеп’яно? Він сміявся у відповідь їй їхні книпи, здавав карти, розібрав свої й виграв кін без жодного козиря, а в голові йому все крутились ті запитання.
129
Тампіко — порт у Мексіці.