Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
І знов його черкали по обличчю гілки лаврів та секвой, і видніли п’ятипалі папороті, мов надили робити ще патерани. Грейм в’язав їх одного за одним і кидав. За годину він доїхав до вершини яру. Стежка через перевал, як він знав, була крута і важка, отож він, подумавши трохи, завернув назад.
Селім раптом загиготів, і звідкись зовсім зблизька озвалося знайоме іржання. Стежка була широка й рівна, і Грейм пустив коня дрібною ристю; минувши довгий заворот, він угледів Полу верхи на Лані.
— Агов! — гукнув він. — Агов! Агов!
Пола притримала кобилу, і він порівнявся з нею.
— Я щойно завернула назад, — сказала вона. — А чому ви вертаєтесь? Я думала, ви поїдете через перевал на Малий Грізлі.
— Ви знали, що я їду поперед вас? — спитав Грейм, замилуваний Полиним по-хлоп’яцькому відвертим поглядом: вона дивилась йому просто в очі.
— Ну аякже! Після другого патерана я була певна.
— А я й забув про них, — винувато засміявся він. — А чого ви вертаєтесь?
Пола заждала, поки Лань і Селім переступлять повалену через стежку вільху, тоді відповіла, знову дивлячись йому просто в очі:
— Бо я не хотіла їхати вашим слідом. І нічиїм слідом, — хутко поправилась вона. — Тільки вгледіла другий патеран, так і завернула.
Грейм зразу не здобувся на відповідь, і запала ніякова мовчанка. Обоє відчували ту ніяковість і знали, що вона постала з невисловленого, але відомого їм обом.
— Ви завжди зоставляєте за собою патерани? — спитала Пола.
— Оце вперше зроду, — похитав головою Грейм. — Стільки кругом підхожих галузок, аж надило, та й пісня вчепилась голови.
— Мені теж — із самого ранку, тільки-но прокинулась, — призналася Пола, цього разу дивлячись просто вперед, бо мусила ухилитись від пагона дикого винограду, що звисав над стежкою.
Грейм бачив її профіль, корону золотаво-каштанового волосся, округлу шию співачки, і йому знов тиснули серце давній біль, жадання й туга. Полина близькість збурила йому душу. Він бачив її постать у ясно-рудому вельветі, а в уяві його тіснились пекучі видива: Пола в басейні верхи на Горянині, Пола стрибає «ластівкою» з сорокафутової вежі, Пола йде через залу в сіро-блакитній сукні старовинного, середньовічного крою, і круглі її коліна неповторно зграбним рухом підносять важку тканину.
— Про що це ви замріялися? — спитала вона й розігнала ті видива.
Цей раз Грейм не забарився з відповіддю:
— Хвалю бога, що ви сьогодні ще ні словом не згадали про Діка.
— Ви так його не любите?
— Будьмо щирі,— сказав він майже суворо. — Вся річ якраз у тім, що я люблю його. А то б…
— А то б що? — перепитала вона рішучим голосом, однак дивлячись не на нього, а перед себе, на нашорошені вуха Лані.
— Я сам не розумію, чого сиджу тут. Мені слід би давно від’їхати.
— Чому це? — знов спитала вона, не відводячи погляду від кобилиних вух.
— Будьмо щирі,— нагадав він ще раз. — Ми ж розуміємо одне одного без слів.
Полині щоки залилися краскою; вона обернулась до Грейма і мовчки глянула на нього. Її рука з батіжком шарпнулась угору, до грудей, тоді нерішуче застигла й знов опала. Та очі Полині сяйнули радісно і злякано. Так, Грейм не помиливсь: у них світився ляк, але й радість. Те особливе чуття, яким наділений дехто з чоловіків, підказало йому, що мить саме слушна, і він переклав повіддя в другу руку, під’їхав упритул до Поли, обняв її за стан, притяг до себе, коліном до коліна, так міцно, що аж коні схитнулись, і жагуче поцілував. Він не помилився: її уста відповіли жагою на жагу, трепетом на його невимовний трепет.
Та за мить вона випручалась і відштовхнула його. Лице їй сполотніло, очі палали вогнем. Вона піднесла батіжка, мовби хотіла вдарити Грейма, та натомість цьвохнула ним Лань і воднораз всадила їй остроги в боки так несподівано й сильно, аж кобилиця болісно заіржала і рвонулася вперед.
Грейм вслухався в далекий стук підків по лісовій стежці, що завмирав, даленіючи, а кров бухала йому в скроні, і в голові паморочилось. Коли тупіт затих зовсім, він чи зсунувся, чи звалився з сідла додолу і сів на заімшілий камінь. Струс був тяжкий — тяжчий, ніж він годен був повірити до тої великої миті, коли стис її в обіймах. Ну що ж — жереб кинуто!