Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Ой! — вигукнула Пола, мов раптом щось згадавши. — Я вам колись покажу своїх золотих рибок. Я ж їх розводжу — і на продаж, між іншим. Я постачаю сан-франціським торгівцям найрідкісніші породи й відсилаю рибок навіть до Нью-Йорка. А головне — заробляю на цьому гроші, маю зиск. Так показують Дікові книги, а він вельми пильний рахівник. У нас у мастку немає жодного не заінвентаризованого молотка, жодного не обліченого вухналя. Недарма ж він тримає цілий полк бухгалтерів. Ви знаєте, він урахував усі видатки на робочих коней, навіть найдрібніші, і всі втрати через хвороби й таке інше і з довжелезних стовпців цифр обчислив вартість однієї робочої години тяглового коня точно до тисячної частки цента.
— Ну, а ваші золоті рибки? — нагадав Грейм: йому прикро було, що вона раз у раз згадує про чоловіка.
— І рибок він доручає облічувати своїм бухгалтерам так само, як і все. Мені записують на рахунок кожну годину праці наших робітників чи обслуги, витрачену на них, і всі канцелярські та поштові витрати. Я повинна платити й за оренду приміщення та устаткування. Дік навіть стягує з мене гроші за воду, ніби він міське водогінне товариство, а я домовласниця. І все ж мені лишається десять відсотків чистого зиску, а бувало, що й до тридцяти. Правда, Дік сміється й каже, що як відрахувати управительську платню — цебто мою, — то вийде, що заробітки мої нужденні або й узагалі це діло збиткове, бо за весь прибуток від рибок я б не змогла найняти такого доброго управителя.
Того ж то Дік і досягає такого успіху в усьому, за що береться. Якщо не рахувати спроб, він ніколи не починає нічого, не знаючи точно, до останньої мікроскопічної деталі, що саме він робить.
— Він дуже впевнений, — зауважив Грейм.
— Я не бачила другої людини, так упевненої в собі,— палко підтвердила Пола. — І не бачила такої людини, щоб мала на це стільки права, як він. Я ж його знаю. Він геній — тільки в зовсім незвичайному розумінні. Він геній, бо такий гармонійний і кругом нормальний, що в ньому не може бути ні крихти геніальності. Такі люди трапляються рідше й стоять вище за геніїв. Мені уявляється, що до цього типу належав Авраам Лінкольн[128].
— Мушу признатися, що не зовсім розумію вас, — сказав Грейм.
— Ну, звісно, я не зважуся сказати, що він рівний Лінкольнові величчю, — відразу поправилась вона. — Дік теж по-своєму великий, але річ не в тому. Вони подібні своєю цілковитою гармонійністю й нормальністю, браком особливого блиску в чомусь зокрема. Ось у мені є щось від генія. Бо я, бачте, багато дечого роблю, сама не знаючи як. Роблю — і квит. Отакі й мої успіхи в музиці. Або стрибки у воду. Хоч ви мене вбийте, я б не зуміла пояснити вам, як я виконую стрибок «ластівкою» чи сальто на півтора оберти.
А Дік навпаки — не може нічого зробити, поки не з’ясує виразно, як він його робитиме. Він усе робить зваживши й спланувавши. Він диво взагалі, диво з усіх боків — саме тим, що не може здивувати нічим зокрема. О, я його знаю. Він ніколи не бував чемпіоном, не ставив рекордів ні в якому виді спорту; але й посередністю не був у жодному. І так само в розумовому житті. Він — немов рівно скований ланцюг. У ньому нема ні міцніших ланок, ні слабкіших.
— А я, боюся, дужче схожий на вас, — сказав Грейм, — на оту звичайнішу, нижчу істоту — генія. Бо я часом також можу блиснути, зробити щось зовсім несвідомо. І ладен часом упасти на коліна перед таємницею.
— А Дік ненавидить таємниці — чи принаймні так здається. Йому мало знати, як — він ще вічно докопується, чому саме. Таємниця для нього — завжди виклик. Вона його дратує, як червона хустка бугая. Йому хочеться відразу здерти з неї всі покриви, проникнути до її серцевини, щоб знати, як і чому — а тоді це буде вже не таємниця, а узагальнення, науково витлумачений факт.
Багато що з тієї драми, яка наростала у Великому Будинку, лишалося приховане від кожного з трьох її учасників. Грейм не знав, як відчайдушно Пола чіпляється серцем за чоловіка, а той, страшенно заклопотаний безліччю своїх планів та проектів, чимдалі рідше показувався серед гостей. До обіду він з’являвся щодня, але рідко коли виїздив з ними вдень на прогулянки. З того, скільки довгих шифрованих телеграм надходить із Мексіки, Пола здогадувалася, що на Врожайному нові труднощі. Раз у раз до Великого Будинку в поспіху, іноді в найнесподіваніший час приїздили порадитися з Діком агенти та посланці чужоземних підприємців у Мексіці. Дік скаржився Полі, що вони не дають йому вгору глянути, але ні разу й не натякнув, про що йдеться.
128
Авраам Лінкольн (1809–1865) — видатний американський політичний діяч, противник рабства негрів, президент США у 1861–1865 роках.