Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Отже, ви розумієте, до чого я веду, — підхопила Пола. — Ось вас двоє переді мною. Обом уже за сорок. Ви двоє запеклих грішників. Ви пройшли крізь такі труднощі й небезпеки, де інші падали й не вставали. Ви тішилися життям досхочу. Ви колобродили по всьому світі…
— І дуріли, і казилися, — засміявся Грейм.
— І пиячили, — додала Пола. — Але вас і алкоголь не спалив. Занадто ви тривкі. Ви зоставляли інших під столом, або в шпиталі, або в домовині, а самі йшли своїм славшім шляхом, з піснею на устах, здоровісінькі, й навіть голови вам не боліли з похмілля. А вся річ у тому, що ви такі вдалися. Ваші м’язи — це м’язи «білявих бестій», і серця, легені, шлунки — теж такі, як мають бути у «білявих бестій». Звідси й ваша філософія «білявих бестій». Ось чому ви Кремінці, ось чому ви проповідуєте реалізм і держитесь реалізму в житті — розпихаєте, штурляєте слабкіших та нещасливіших, ступаєте по тих, хто не насміє дати вам відкоша, хто, як оті Дікові боксери, скис би на першому раунді, якби надумав добиватися справедливості силою.
Дік протягло, нібито вражено свиснув.
— Ось чому ви проповідуєте євангеліє сильних, — провадила Пола. — Якби ви були хирляки, то проповідували б євангеліє кволих і підставляли б другу щоку. Але ви обидва — м’язисті силачі, і коли хто вас ударить у щоку, ви другої не підставите…
— Авжеж ні,— перебив спокійно Дік. — Ми зразу загорлаємо: «Голову йому з пліч!» — та й зробимо так. Розкусила вона нас, Івене. Світогляд, як і релігія, — це сама людина, і ми творимо його за своїм образом і подобою.
Розмова точилась далі, а Пола знов схилялася над своїм гаптуванням, і перед очима їй усе стояли ці двоє рославих, сильних чоловіків; захват, подив, роздуми підривали звичайну її впевненість у собі, і вона відчувала, як хитаються, тануть переконання, засвоєні так давно, що вже начебто стали частиною її єства.
Вже збираючись іти спати, вона висловила свої сумніви.
— Найчудніше з усього те, — озвалась вона на одне Дікове твердження, — що всі наші розважання про життя нікуди не ведуть. Надмір філософії тільки заплутує — принаймні жінку. Бо чуєш стільки доказів за все і проти всього, що не лишається нічого певного. Ось, скажімо, Менден-голова дружина лютеранка, і їй невідомі ніякі сумніви. Усе в світі тверде, визначене, непорушне. Вона нічого не знає ні про рух зірок, ні про льодовикові періоди, а якби й знала, це б ні на крихту не змінило тих правил поведінки, що їх вона визнає для чоловіків і жінок на цьому світі й перед лицем Вічності.
А ось тут у нас — ви, Кремінці, викрешуєте свій реалізм, Теренс викаблучує анархо-епікурейський танець в античному стилі, Генкок розмахує блискотливим серпанком Бергсонової метафізики, Лео служить урочисті відправи перед вівтарем Краси, а Дар Гаяль жонглює софізмами своєї вибухової теорії, теж нічого не досягаючи — крім хіба ваших оплесків за красномовність. Розумієте? Виходить, що в жодне людське судження не можна вірити. Нема нічого правильного. І хибного теж нема нічого. Плаваєш у морі ідей без компаса, без кормила й без карти. Чи зробити оце? Чи утриматись від отого? Чи так буде добре? Чи зле? У місіс Менденгол є готова відповідь на кожне таке запитання. А у філософів? — Пола похитала головою. — Нема. У них є самі тільки ідеї. Вони зразу починають сперечатись і говорять, говорять, говорять, і попри всю свою ерудицію не можуть дійти ніякого висновку. І я така сама. Я слухаю, слухаю, слухаю й говорю, говорю, як оце тепер, а переконатись ні в чому не можу. Не існує критерію…
— Як не існує! — перебив Дік. — Є давній, одвічний критерій істинності: «Чи буде з цього діло?»
— О, знов закресали кремінці! — усміхнулась Пола. — А Дар Гаяль кількома помахами руки та словесними викрутами доведе, що всі кремінці — то ілюзії; а Теренс — що це в кращому разі речі нікчемні, марні, непотрібні; а Генкок — що всі Бергсонові небеса вимощені кремінцями, тільки незрівнянно кращими; а Лео — що у світі є тільки один кремінець, Краса, та й той не крем’яний, а золотий.
— Проїдьмося по обіді верхи, Червона Хмаро, — попросила чоловіка Пола. — Розвійся трохи, викинь з голови юристів, копальні й худобу.
— Я б радий, Пол, — відповів Дік. — Та не можу. Треба поспішати на Оленяче Око, машиною. Оце опівдні сповістили, що там якась морока з водоймищем. Видно, десь у грунті слабина була, і від динамітних вибухів порозходилися розколини. А що з того, що гребля добра, коли дно води не держить?
За три години, вертаючись з Оленячого Ока, Дік відзначив собі, що Пола з Греймом уперше поїхали на прогулянку тільки вдвох.