Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Вейнрайти й Коглани, що вирядились двома машинами на тиждень до річки Рашн, заїхали на день до Великого Будинку, і Пола надумала повезти їх у кареті четвернею в гори Лос-Банос. Вирушали вони вранці, і Дік ніяк не міг поїхати з ними, хоча й покинув на хвилинку Блейка, якому саме диктував листи, і вийшов провести їх. Він сам перевірив усю збрую, всадовив гостей у карету й наполіг, щоб Грейм сів на передку біля Поли.
— Хай буде про всяк випадок чоловіча сила в запасі,— пояснив він. — Мені траплялось бачити, як ламалося гальмо на крутому узвозі, і з цього виходили деякі прикрощі пасажирам. Бувало, що і в’язи їм скручувало. А тепер, щоб ви не боялися, коли віжки в Полиних руках, я вам заспіваю пісеньку:
Наша Пола люба й мила,
Парою правус вміло,
Та незгіршо іі четвернею —
Отже, сміло їдьте з нею.
Усі зареготали, і Пола кивнула головою конюхам відпустити коней, а тоді підрівняла в руках віжки, вибравши або попустивши їх, щоб усі четверо коней відчували однаковий натяг.
Гості сміялись і кепкували з Діка, що він мусить залишатися вдома, і ніхто з них не помічав нічого, крім погожого ранку, що звістував чудовий день, та щирого господаря, який зичив їм веселої прогулянки. Тільки Пола крізь радісне збудження — ще б пак, правити такою четвернею! — відчувала невиразний смуток, певне, від того, що Дік зостався ззаду. І Грейма вигляд веселого Дійового обличчя шпигнув у серце докором сумління: чом він сидить тут, поряд цієї жінки, а не мчить поїздом чи пароплавом кудись на край світу?
Однак веселість на Діковому обличчі згасла ту ж мить, як він повернувся й рушив до будинку.
Було вже кілька хвилин на одинадцяту, коли він скінчив диктувати. Блейк підвівся йти, але, повагавшись якусь мить, ще сказав несміливо:
— Містере Форесте, ви просили нагадати вам за коректуру вашої книжки про шортгорнів. Сьогодні вже друга телеграма надійшла: кваплять.
— Я сам уже не встигну, — відповів Дік. — Будь ласка, повиправляйте друкарські помилки, дайте Менсонові, хай перевірить фактичні дані — особливо родовід Короля Девону, — та й відсилайте.
До одидадцятої Дік приймав помічників та завідувачів служб. Аж о чверть на дванадцяту він спекався містера Пітса, організатора виставок, що приніс показати спробний зразок каталога першої з майбутніх щорічних виставок-розпродажів.
Зоставшися вперше на самоті, відколи поїхала карета, Дік зайшов до своєї веранди-спальні й спинився перед рядком барометрів та термометрів на стіні. Але дивився він не на них, а на жіноче обличчя, що сміялося з круглої дерев’яної рамки під ними.
— Поло, Поло, — промовив він уголос. — Невже після стількох років шлюбу ти хочеш здивувати себе й мене? Невже ти в таких дійшлих літах забудеш за розум?
Він надягнув краги і прищібнув остроги, щоб проїхатись верхи зразу після обіду; а випроставшися, ще раз звернувся до обличчя в рамці й підсумував свої думки:
— Ну що ж, заграймо ще в цю гру, — а вже повернувшись іти, додав — На рівних умовах, без ніяких пільг… без ніяких пільг.
— Далебі, якщо я у найближчі дні не від'їду, то доведеться мені зробитися твоїм нахлібником і пристати до «мудреців з мадронового гаю», — сказав Дікові Грейм.
Товариство вже вернулося з прогулянки й мало зійтися в їдальню на коктейлі, але поки що там сиділи тільки вони двоє та Пола.
— Якби ж то філософи всі гуртом написали хоч одну книжку, — зітхнув Дік. — Ні, Івене, ти повинен докінчити свою працю тут. Я тебе примусив її почати, то мушу діждатися й кінця.
Пола теж припрохувала Грейма гостювати довше, і її шаблоново-чемні, байдужі слова здалися Дікові справжньою музикою. У нього аж серце тьохкало. Кінець кінцем хіба не міг він помилитись? Адже годі повірити, щоб двоє таких розумних, дозрілих, уже не юних людей, як Грейм і Пола, могли отак безглуздо захопитися? Це ж не зелені молодятка з серцями врозхрист!
— За твою книжку! — підніс він келиха. А випивши, обернувся до Поли: — Ох і коктейль! Ти сама себе перевершуєш, Пол, а от А-Гея ніяк не можеш навчити. У нього ні коли такі не виходять. Ану, ще один.
РОЗДІЛ XXI
Грейм, їдучи сам зарослими секвойним лісом яругами в пагорбах неподалік Великого Будинку, обзнайомлювався з Селімом — рославим, на тисячу сто фунтів, вороним як галка мерином, що дібрав йому Дік замість надто легкої Альтадени. Кінь був слухняний, сумирний, хоча й жирував іноді; Грейм їхав неквапом, мугикаючи «Циганський шлях», і слова пісні будили в ньому спогади. Надумавшись про буколічних коханців, що вирізьблюють свої імення на корі лісових дерев, він знічев’я, вжарт уломив по гілочці лавра й секвойї, тоді звівся в стременах, дістав довгу стеблину папороті з п’ятипалим листком і зв’язав галузки навхрест. Готового патерана він кинув перед себе на стежку і помітив, що кінь не наступив на нього. Грейм озирнувся й не спускав патерана з очей, поки стежка звернула вбік. Добрий знак, подумав він, що кінь не стоптав його.