Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
І тепер він усвідомив: після тих коротких слів біля конов’язу, після вдвох проспіваного «Циганського шляху» щоразу, коли зустрічались їхні погляди, вони читали одне одному в очах те, невисловлене.
Марно гортав він сторінки, шукаючи потрібних йому відомостей. Потім кинув, спробував писати далі без них, але жодне слово не спливло з пера. Пекучий неспокій опосів Грейма. Він ухопив зі столу залізничний розклад, почав вибирати, яким поїздом можна від’їхати, тоді передумав і зателефонував до стаєнь, щоб осідлали Альтадену.
Стояв погожий ранок, які бувають на початку каліфорнійського літа. Ані подих вітерцю не хвилював дрімотних ланів, звідки долинали перепелині голоси та спів жайворонків. Запаморочливо пахтів розквітлий бузок. їдучи між бузковими живоплотами, Грейм зачув здалеку густе іржання Горянина, а на відповідь — срібний дзвіночок Принцеси Фозрінгтонської.
Чому він тут, верхи на коні Діка Фореста? — питав себе Грейм. А коли вже так, то чому він бодай не прямує на станцію, до того найближчого поїзда, що його вибрав з розкладу? Така нерішучість, неспроможність зважитись була йому досі невідома, гірко відзначив він. Але ж — і та думка обпекла його вогнем, — у нього тільки одне життя, і в цілому світі для нього існує тільки ця одна жінка.
Він звернув з дороги, щоб пропустити череду ангорських кіз. Їх було кілька сот, біля кожної дріботіло маленьке козенятко, і тому пастухи-баски гнали їх нешвидко, часто спиняючи перепочити. Далі дорога вела повз обгороджений вигін, де паслося багато кобил з малими лошатками; тоді на нього ззаду гукнули, і він ледве встиг звернути вбік, давши промчати табунцеві з тридцятьох жеребчиків-стригунців, що їх, видно, кудись перегонили. Той жвавий табунець розтривожив цілу околицю: звідусюди залунало пронизливе гиготіння жеребців, тоненьке кобиляче іржання, а Горянин нетямився, бачивши та чувши стількох суперників, і гасав по загорожі, й раз у раз сурмив свій виклик і звістував ним, що такого дивовижного й могутнього, як він, споконвіку не було в усій кінській породі.
До Грейма під’їхав Дік верхи на Розбійниці, що все бокувала та зривалася дибки, і обличчя йому аж сяяло через ту бурю, що знялась у його живому царстві.
— Життя буяє! Кличе плодитись! — гукнув він замість привітання і спинив кобилу; однак золотаво-руда Розбійниця й на місці гарцювала, і злісно тяглася зубами то до його ноги, то до Греймової, і рила копитом дорогу, і в безсилій люті хвицала задньою йогою разів із десять підряд.
— Ух, як розгарячив молодняк Горянина! — засміявся Дік. — Чуєш, що він співав? «Слухайте мене! Я Ерос! Я ступаю по горах! Мною повні широкі долини. Кобили на мирних пасовиськах чують мій голос і здригаються, бо знають мене. Трава все густіша й густіша, і весь край налитий снагою, і сік буяє в деревах. Це весна. Вона моя. Я самовладець у своєму царстві весни. Кобили пам’ятають мій голос. Вони знають мене, ще й не бачивши, бо мене звідали їхні матері. Слухайте ж! Я Ерос. Я ступаю по горах, і широкі долини звістують мене, відлунюючи мою ходу».
РОЗДІЛ XIX
Пола, як і нахвалялася, після від’їзду місіс Талі скликала повен дім гостей. Вона ніби позгадувала всіх, хто чекав на запрошення, і авто, яке посилали на станцію за вісім миль від маєтку, рідко коли від’їздило чи верталось порожнє. Наїхало знов чимало співаків, музик, художників, і цілі черідки дівчат із їхнім неодмінним почтом юнаків, а матусі, тітки, літні родички аж кишіли у Великому Будинку, і їх напихалось кілька повних автомобілів, коли виряджалися на пікнік.
Грейм не раз задумувався: чи не зумисне Пола так оточує себе людьми? Сам він зовсім закинув роботу над книжкою, до сніданку ходив купатися з найзавзятішими молодими плавцями, зранку їздив у товаристві верхи по маєтку і взагалі не минав жодних розваг чи то у Великому Будинку, чи то надворі.
Вставали рано, лягали пізно. А одного вечора Дік, що держався своїх правил і ніколи не виходив до гостей раніш як опівдні, зібрав у більярдній компанію картярів, і вони грали в покера до ранку. Грейм теж брав участь у грі й був щедро винагороджений за безсонну ніч, коли на світанку до них завітала Пола — теж після «білої ночі», як вона сказала, одначе свіжісінька на виду, як завжди. Греймові коштувало чималих зусиль не поглядати на неї занадто часто, коли вона колотила іскристі шипучки, щоб покріпити втомлених, аж очі їм позападали, гравців. Потім вона примусила їх заграти останній кін і бігти скупатись у холодній воді перед сніданком — збадьоритися для денної праці чи розваг.