Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Повз його вікна Дворянською вулицею плентались поранені. Вони йшли наче по вимерлому місту. Деякі сідали на тротуар під стінами, сяк-так перев’язані закривавленим ганчір’ям. Дивилися на порожні вікна, — але не було в кого попросити води і хліба.
Сонце напікало вулицю, не освіжену нічною грозою. За річкою бухало, ахало, стукало. Промчав автомобіль, наповнивши Дворянську хмарами вапнякового пилу, мигнуло перекривлене обличчя військового комісара з чорним ротом. Автомобіль утік вниз, через дерев’яний міст і, як розповідали потім, був розірваний разом з пасажирами артилерійським снарядом. Час спинився, — бій здавався нескінченним. Місто не дихало. Жінки з вищого товариства, вже одягнені в білі плаття, лежали, закривши голови подушками. Комітет Установчих зборів пив вранішній чай, сервірований власницею млина. В підвалі обличчя міністрів здавались трупними. А за річкою бухало, стукало, ахало…
Опівдні Дмитро Степанович підійшов до вікна і, засопівши, відчинив його, неспроможний довше сидіти в сизому тютюновому диму. На вулиці вже не було жодного пораненого. Багато вікон повідхилялись — там скоса поглядало око з-за штори, там металося схвильоване обличчя. З під’їздів виглядали голови, ховались. Скидалося на те, що нема вже більшовиків… Але часта стрільба за річкою?.. Ах, як було нестерпно!..
Раптом — чудо — з-за рогу з’явився, постояв з секунду і пішов серединою вулиці довгоногий офіцер у білому, як сніг, кітелі з високою талією. По халяві його била шабля. На плечах горіли полудневим сонцем, старорежимним щастям золоті погони…
Щось забуте ворухнулося в серці Дмитра Степановича, наче він щось згадав, на щось обурився. З незрозумілою жвавістю він висунувся в вікно і крикнув до офіцера:
— Хай живуть Установчі збори!
Корнет зараз же підморгнув товстому обличчю лікаря і відповів загадково:
— Там побачимо…
А з усіх вікон висувалися, закликали, питали:
— Пане офіцер… Ну, що? Ми взяті? Більшовики втекли?
Дмитро Степанович надів білого картуза, взяв ціпка і, оглянувши себе в дзеркало, вийшов. На вулицю висипав народ, як із церкви. І справді — десь задзвонили в усі дзвони. Юрба з радісним гамором стовпилась на перехресті. Дмитра Степановича схопила за рукав пацієнтка, дама з потрійним підборіддям, штучні квіти на її громіздкому капелюсі пахли нафталіном.
— Доктор, дивіться ж — чехи!
На перехресті вулиць, оточені жінками, стояли з гвинтівками наперевіс два чехи: один сизо-бритий, другий з чорними вусищами. Напружено усміхаючись, вони швидко оглядали дахи, вікна, обличчя. їх елегантні шапочки, френчі з шкіряними гудзиками і нашитим на лівому рукаві відмітним щитком, міцні сумки й патронташі, їх рішучі обличчя —¦ все викликало захоплення, шанобливе здивування. Ці двоє наче звалилися на Дворянську вулицю з іншого світу.
— Ура! — закричали в юрбі кілька чиновників. — Хай живуть чехи! Качати їх! Берись!
Дмитро Степанович, протовпившись і сопучи, хотів виголосити достойне привітання, але від хвилювання у нього пересохло горло, і він поспішив на конспіративну квартиру, де його ждали високі обов’язки.
В підвалі коло млина було порожньо, — тільки тютюновий перегар, наїжачені недокурками попільниці, і кінець стола спав блондин, припавши до помальованих носатими пиками паперів. Дмитро Степанович торкнув його за плече. Блондин глибоко зітхнув, підвів бородате обличчя з блукаючими спросоння світло-голубими очима:
— В чому річ?
— Де уряд? — суворо спитав Дмитро Степанович. — З вами говорить товариш міністра охорони здоров’я.
— А, доктор Булавін, — сказав блондин. — Тьху, чорт, а я теє… Ну, як у місті?
— Не все ще ліквідовано. Але це кінець. На Дворянській — чеські патрулі.
Блондин роззявив зубатого рота і зареготав;
— Здорово! Ох, чорт, ловко! Значить, уряд збереться тут рівно о третій. Якщо все буде благополучно — надвечір переберемося в краще приміщення…
— Пробачте… — у Дмитра Степановича промайнула страшна догадка. — Я говорю з членом ЦК партії? Ви не Авксентьєв?
Блондин відповів невиразним рухом, що ніби говорив: «Що ж тут вдієш…» Задзвонив телефон. Він схопив з стола трубку.
— Ідіть, доктор, ваше місце зараз на вулиці… Пам’ятайте, ми не повинні допустити ексцесів. Ви представник буржуазної інтелігенції, — вгамуйте їх запал… А то, знаєте, — він підморгнув, — буде незручно потім…
Лікар вийшов. Все місто тепер висипало на вулиці. Вітались, як на Великдень. Поздоровляли. Повідомляли новини:
— Більшовики тисячами кидаються в Самарку… Пливуть собі на цей бік…