Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
— Власне, я погоджуюсь, — пробасив Дмитро Степанович. — Хочете чаю, тільки холодний?
Відмовившись від чаю, в нестямі, Говядін шепотів:
— На чолі уряду стоять патріоти — найчесніші люди, найблагородніші особи… Вольський, ви його знаєте, — присяжний повірений з Твері, чудова людина… Штабскапітан Фортунатов… Климушкін — це наш, самарський, теж дуже благородна людина… Всі есери, непримиренні борці… Ждуть навіть самого Чернова, — але це величезна таємниця… Він бореться з більшовиками на півночі… Офіцерські кола в найтіснішому блоку з нами… Від військових висувається полковник Галкін… Кажуть, що це новий Дантон… Словом, все готове. Ждемо тільки штурму… За всіма даними, чехи призначили штурм на сьогоднішню ніч… Я — від міліції. Це страшенно небезпечно і клопітно… Але треба ж воювати, треба жертвувати собою…
За вікном залунали гучні й нестройні звуки військових сурм — «Інтернаціонал». Говядін зігнувся, ліг головою на живіт Дмитра Степановича; солом’яне волосся його здавалося неживим, як у ляльки.
Сонце зайшло за грозову хмару. Ніч не принесла прохолоди. Зірки оповило імлою. Гарматні удари за річкою стали частіші й гучніші. Від розривів двигтіли будинки. Шестидюймова батарея більшовиків, що стояла за елеватором, відповідала в темряву. Стукотіли кулемети на дахах. За Самаркою, в слободі, куди ліг дерев’яний міст, неголосно ляскали постріли червоноармійських сторожових охорон.
Хмара наповзала, погримуючи. Наставала непроглядна темрява. Жодного вогника не видно було ні в місті, ні на річці. Тільки миготіли зірницями гармати.
В місті ніхто не спав. Десь у таємничому підпіллі безперервно засідав комітет Установчих зборів. Добровольці з офіцерських організацій нервувались по квартирах, одягнені і озброєні. Обивателі стояли біля вікон, вдивляючись у моторошну темряву. По вулицях перегукувались патрулі. У проміжках тиші чути було сумовито-дикі гудки паровозів, що вивозили шоїзди на схід.
Ті, що дивились у вікна, бачили звивисту блискавку, яка перебігала від краю неба до краю. Похмуро освітились каламутні води Волги. Проступили обриси барж і пароплавів коло пристаней. Високо над річкою, над бляхою дахів з’явились: озія елеватора, гострий шпиль лютеранської кірки, біла дзвіниця жіночого монастиря, за переказом збудована на гроші мандрівної черниці Сусанни. Погасло. Темрява…
Розкололось небо. Налетів вітер. Страшно завило в коминах. Чехи йшли на штурм.
Чехи наступали рідкими цепами з боку станції Кряж — на залізничний міст і повз салотопні заводи — на зарічну слободу. Нерівна місцевість, гребля, зарості шелюги затримували просування.
Ключем до міста були обидва мости — дерев’яний і залізничний. Артилерія більшовиків, на майдані за елеватором, обстрілювала підступи. Її важкі удари і спалахи підтримували мужність у червоних частинах, не впевнених у досвідченості командного складу.
Наприкінці ночі чехи вдались до хитрості. Поблизу елеватора в бараках жили залишки польських біженців з жінками й дітьми. Чехам це було відомо. Коли їх снаряди почали рватися над елеватором, поляки повибігали з бараків і заметушились, шукаючи схованки. Артилеристи відганяли їх. від гармат матюком і банниками. Коли шестидюймівки гримотіли — приголомшені й засліплені біженці кидались геть… Але ось від амбарів побігла нова юрба жінок. Вони кричали:
— Не стріляйте, проше пана, не стріляйте, благаємо, не губіть нещасних.
З усіх боків вони обступили гармати.
Чудні польські жінки хапались за банник, за колеса гармат, міцно брали під руки, важко висіли на одурілих від гуркоту артилеристах, вчіплювались їм у бороди, валили на брук… Під кофтами у жінок були мундири, під спідницями — галіфе.
— Хлопці, це чехи! — закричав хтось, і голову йому розніс револьверний постріл. Одні боролись, інші кинулись утікати… А чехи вже знімали замки з гармат і відступали, відстрілюючись. І потім, наче крізь землю, зникли в щілинах між амбарами.
Батерея була виведена з строю. Кулемети збиті. Чехи продовжували наступати, охоплюючи засамарську слободу аж до Волги.
Вранці зникли хмари. Сухе сонце вдарило в непромиті вікна квартири Дмитра Степановича. Лікар сидів коло стола, старанно одягнений. Очі його позападали — він не лягав спати. Полоскальниця, піднос і блюдечка були повні недокурків. Інколи він виймав зламаного гребінця і причісував на лоб сиві кучері. Щохвилини він міг сподіватись, що його покличуть до виконання міністерських обов’язків. Виявилось, що він був страшенно честолюбний.