Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
— А казала… Зі мною не пропадеш, малеча, — бадьоро запевнив Антон і долонею штурхонув кінці дощок, засовуючи їх у грубку, з якої шугонув рій іскор у стелю.
— Ой, коли б пожежі не було!
— Не буде: каміння. А згорить, не біда. Скидай чоботи, мабуть же, мокрі?
— Мокрі.
— Скидай куртку, все — сушити ’будемо. Тут зараз жодної душі. Найближче село за Котрою.
Вона розв'язала мокру, зім'яту хустку, яку Антон одразу заходився чіпляти біля кожушка, скинула сачок, хвилину потримала його перед грубкою, поки не повалила густа пара. Чоботи і поділ спідниці були мокрі, мабуть, ще з учорашнього, вона скинула чоботи, а потім, зачекавши, стягла і свої вовняні панчохи. Антон уміло влаштував усе це на палицях ближче до грубки.
— На от, сідай на кожух — уже висох. Ого, як нагрівся!
Вона радо опустилася на теплу вовну знайомого їй Антонового кожушка, виставила мокрі почервонілі коліна до приємного вогню в грубці.
— Та-ак! — задоволено вимовив Антон і підсів ближче. — А зараз підвечеряєм. Ось по шматку хліба і по дві картоплини. За спомин душі тієї бабусі, — пожартував він і переламав навпіл окрайчик.
Мовчки вони заходилися їсти хліб із картоплею, швидко все з'їли, нічого не залишивши на завтра. Зрозуміло, вони не наїлися, але й на голод не нарікали, роздобути більше харчів тут все одно не було де. Мали триматися до завтра.
— Отут і заночуємо. А що? Краще, ніж у якій-небудь хаті, — сказав Антон і ще ближче підсунувся до Зоськи, жартома штовхнув її ліктем. — Удвох, ніхто не заважає. Правда Вона нічого не сказала й не відсунулася, лише сміхотливо зиркнула. Воно, може, і краще, подумала Зоська, а може, й ні. В їхній самотності було багато приємного, але й лякало щось, хоч вона намагалася не думати про це. Зараз їй було добре, тепло й навіть спокійно на душі. Справді, над головою був дах, у грубці вогонь горів, а поруч сидів той, хто уже стільки допоміг їй. Хотілося думати, що він і далі буде поруч і все складеться добре.
— От сидиш, а матері, мабуть, і не сниться, що її дочка біля Котри ночує.
— Мама, напевно, давно вже мене поховала. З самісінької весни не бачилися.
— Ну, це ще ні про що не говорить, — утішив Антон. — Люди все одно скажуть. Бачили ж, мабуть, тебе знайомі десь у селах, могли передати.
— Може, й бачили, — погодилася Зоська, не знаючи, як думати про це — добре чи ні, що бачили її серед партизанів. Добре, коли передали матері, але могли передати і кому не треба, тоді її партизанство могло завдати лиха матері.
— Моя справа інша, — сказав раптом Антон. — Немає кого боятися. Ніхто тут мене не знає, ніхто за мене не турбується.
— А вже бачили, мабуть. З Кузнецовим ти ж усі села об'їздив.
— А в селах хто мене пам'ятає? Приїхав і поїхав. Партизан, як усі.
— Не кажи. Дівчата пам'ятають. Примітний.
Антон з легкою посмішкою зазирнув їй у вічі.
— З цим погоджуюся. Примітний. Але що мені дівчата. Я сам запримітив одну.
— Де? — здригнулася Зоська, повертаючи до нього голову.
Антон легенько поплескав її важкою рукою по плечі.
— А в загоні. Розвідницю одну. Славненьку таку малечу.
— Ой, неправда, — навмисне з недовірою сказала Зоська, відчувши, однак, як солодко защеміло в її грудях.
— Ні, правда. Сама ж розумієш, на що пішов. І заради кого. Любко ти моя…
Він дивився на неї шанобливо. Його лагідне обличчя з трохи щетинистим підборіддям стало серйозним і наблизилося до її обличчя. Зоська ніяковіла, вона не знала, як відповісти, і, засоромившись, узяла його ліву руку, що лежала на її коліні, легенько потиснула її.
— За це дякую. Тільки…
— Не треба зараз про це. Тут справа у тому, — сказав він і стиха, обережно, наче в роздумі, обняв її. Вона ледь здригнулася, напружилася, мовчала. — Справа у тому, що…
Вона насторожено чекала, завмерши в його хвилюючих обіймах, а він раптом прихилив до себе її голову, із якимось відчаєм рвучко поцілував у вуста.
— Антон!..
— А що я можу зробити? — схвильовано видавив він, не послаблюючи на ній своїх чіпких рук. — Покохав я тебе.
— Правда? — здивовано прошепотіла вона, збентежена цим його зізнанням. Ніхто ще не казав їй цього слова, та ще таким серйозним, майже розпачливим голосом; вона завмерла від трепету, від повного ні з чим не зрівняного щастя.
— От! Знаєш, тепер я готовий на все, — ще рішучіше сказав він тремтячим голосом. Вона нерухомо сиділа в його теплих, спокійних обіймах, здивовано слухаючи, як дуже забилося її серце.
— От я сказав тобі все. Знай. А ти що мені скажеш Зоська мовчала, намагаючись зрозуміти свої почуття. Їй було дуже не просто так ось у вічі сказати про все, які в неї почуття до цієї людини, й навіть самій до кінця зрозуміти свої почуття до неї. Було їй і приємно, і радісно, і водночас страшно чогось, і вона не знала, яке з цих почуттів головне і яке з них справжнє. Та, здається, в цю хвилину він розумів її краще, ніж вона саму себе.