Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
— Антон, там…
— Що таке?
— Там убиті!
Убиті — не живі, убитих можна не боятися, подумав Антон, забираючи руку з кишені, від нагана. Зоська вискочила з комірки, і він, не поспішаючи, пішов за нею через язики наметеного з воріт снігу в дальній, з обрушеним дахом, кінець хліва.
— Ось поглянь! Я підходжу, думала, каміння, а це вбиті. Поглянь — боже. Та це ж наш Суровець! — тремтячим голосом загомоніла Зоська.
Антон підійшов до стіни, де в сутінках напівобваленого підстінка за купою каміння лежали вбиті.
Справді, один із них був Суровець. Антон одразу впізнав його, по угорському, пісочного кольору, кітелі з численними гудзиками на грудях — такого шикарного кітеля не було ні в кого у загоні. Інших прикмет завзятого підривника лишилося небагато, хіба що його неслухняне, завжди розсипане на боки волосся, що тепер змерзлося від крові й снігу. Суровець лежав на спині, розкинувши босі, у брудних синяках ноги, чобіт на ньому не було, а з правого боку чорніла рвана дірка в кітелі. Мабуть, ще в живого, з неї натекло багато крові, яка, утворивши калюжу, змерзлася на брудній, у гної, земляній долівці. Поруч, приткнувшись плечем до стіни, зігнувшись і низько звісивши біляву голову, сидів молодий хлопець у заношеній блакитній майці. Весь одяг верхній — знятий, а в майці на спині чорніли три криваві дірки від куль, що вийшли десь спереду, — все у нього там, на грудях, животі й колінах, було залито кров'ю, що засохла чи замерзла. Цього другого Антон знав мало, навіть не пам'ятав прізвища, бо він з'явився у загоні недавно, казали — якийсь комсомолець із тутешніх.
— Ось бачиш? Антоне! — Вхопила його за руку Зоська. — Це ж їх тут убили?
— Ну, зрозуміло, вбили. Не самі ж вони, — сказав Антон і торкнув убитого за плече. Труп м'яко повалився набік — притиснуті до живота руки і скорчені ноги так і лишилися зігнутими.
— У спину. Бачиш, з автомата ззаду. Робота поліцаїв, одразу видно, — сказав Антон і подивився на Зоську, що вся змінилася на обличчі, прямо не впізнати дівчину, так вона переживала за вбитих. Антон переживав теж, але не дуже. Він уже відвик дуже переживати за інших, прийшов час потурбуватися про себе. Щоб так само не довелося переживати комусь за нього самого.
— Антошо, як же це? Вони ж ішли в Діду, як же вони тут опинилися? І де решта? Адже ніхто із шістьох не повернувся.
— Піти й не повернутися — діло нехитре, як двічі два, — сказав Антон. — Тепер тут усе — темний ліс.
— Слухай, а чому поліцаї їх не забрали? Чому тут покинули? — не стихала Зоська, здається, ладна ось-ось заплакати. Обома руками вона злякано трималася за Антонів кожушок.
— А я звідки знаю? Може, для приманки. От ми прийшли, а вони можуть наскочити. Хто їх, сволоту, знає.
Зоська, бліда, широко розкривши очі, дивилася на Антона.
— Що ж нам робити, Антоне? — розпачливо запитала вона.
— Дідько його знає, що робити. Ходімо поки що звідси.
Вони, перелізли через купу каміння і вернулися в кінець хліва, де були раніше. Зоська все озиралася, дуже переживаючи загибель знайомих людей. В Антона ж було таке відчуття, нібито він потрапив у пастку і чомусь не поспішає вибратися. Він уже знав із практики, що забарливість рідко приносить успіх і легко може занапастити кожного (чи не вона занапастила у цьому хліві й Суровця). Цілком можливо, що поліцаї випадково чи систематично провідують цей одинокий у полі притулок і кого-небудь застають отут. Ні, треба скоріше змиватися, думав Антон. Але як змиєшся, коли на цьому полі видно за п’ять кілометрів, і кожної хвилини тебе можуть наздогнати поліцаї.