Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
Вони пройшли від Німану, може, кілометрів десять, ніде не надибавши житла, й Антон не міг зрозуміти, де тут могло бути якесь село. Цей лісовий район на вигині Німану він ніби знав непогано, влітку об'їздив його вздовж і впоперек, але зараз не пізнавав нічого — так змінив його сніговій. Щоправда, сам він не дуже стомився і міг би йти довго, однак йому шкода було Зоську. Хоч та й не нарікала на втому, та Антон бачив, як важко доводилося їй на вітрі, в легкому одязі й мокрих із минулої ночі чоботах.
Тим часом якось враз стало темно, день непомітно скінчився. Правда, ніч мала бути світлою завдяки свіжому снігові на землі, однак сніговиця не припинялася й нічого не було видно. Може, так воно й краще, думав Антон, ніхто їх не побачить у цьому сніговому полі. Але й вони багато що могли не побачити і брели майже навмання, ризикуючи кожної хвилини зіткнутися з несподіваним.
Напружено вдивляючись уперед, Антон побачив у миготінні сніговію кілька телеграфних стовпів поблизу — певну ознаку дороги. На щастя, дорога була пуста, вони швидко перебігли її по слизькому під снігом бруку, намагаючись відійти якомога далі. За дорогою під ногами була засипана снігом рілля чи, може, скопане картопляне поле, йти по якому була просто мука, й Антон повернув навскоси від попереднього свого напрямку. Коли поодаль уздрів щось темне, широке, він подумав, що натрапили на узлісся, але підійшовши ближче, побачив ряд нахилених у різні боки верб, що стояли на греблі. Приглядаючись до них, Антон мимоволі вдихнув у себе носом і впереміш із звичним запахом мокрого снігу відчув смачний дух їжі.
— О, сало! — зупиняючись, сказав він з якимось здивуванням. — З цибулею…
Зоська теж спинилася, вони помовчали, прислухалися й Антон зрозумів, що не помилився. Справді, вітер швидко приніс і запах диму, отже, десь у тому напрямку було село чи, може, хутір, напевне, там знайдеться притулок. Антон круто повернув до верб.
Тільки-но вони зійшли на невисокий насип під вербами з білою гладінню ставка обіч, як раптом зовсім близько попереду побачили будівлі: під низьким засніженим дахом темніла стіна хлівця, засніжене гілля дерев угорі. Трохи далі за огорожею темніла, напевне, хата, дах її був вищий, ніж у хлівця, з ближчого до вугла віконця падала слабка пляма світла; долинув трохи дивний уночі, якийсь рипливий звук. Коли він повторився на вищій ноті, Антон збагнув, що це грає гармошка. Застережно ворухнувши рукою до Зоськи, він спинився за дуплистим окоренком обліпленої снігом верби. Запах диму став тут відчутнішим, але гармошка, здається, стихла; долетів звіддаля й обірвався чийсь приглушений сміх.
— Ану зачекай. Я зараз, — стиха кинув Антон Зосьці, а сам обережно направився до хати, беручи трохи убік, щоб наблизитися до неї з городу.
В обличчя ліпив сніг, який заважав як слід роздивитися садибу, та Антон уже здогадався, що в хаті триває гульбище, значить, німців у селі немає. Однак чи пощастить непомітно влаштуватися десь на ночівлю, він не знав. Мабуть, треба було зустріти кого-небудь із тутешніх та поговорити. Або хоча б дізнатися, як називається село й яка обстановка в інших селах поблизу.
У дворі, проте, не було нікого, на хвилину він притаївся за вуглом хлівця, прислухався до приглушеного гомону в хаті. Водночас чути було кілька чоловічих голосів, зрідка лунав жіночий сміх, але про що йшла мова, зрозуміти не можна було. Зачекавши хвилину, Антон обережно перебіг біля паркана й притулився спиною до шершавих колод хати.
Крізь відталу шибку на землю падала розпливчата пляма світла, в якій осідали сніжинки, що білими метеликами летіли з темряви. Голоси за стіною стали гучнішими, він уже вловив кілька уривків фраз (до когось зверталися, називаючи його «пан Юзик», і знову заграла гармошка. Раптом світло у вікні потемніло, майже зникло, на снігу під вікном лишилася тільки коса його смуга, котра то ширшала трохи, то зовсім зникала. Антон зробив крок од стіни й обережно зазирнув у вікно.
За рамою на підвіконні тьмяно поблискувало скло, певно, порожні пляшки, поруч стояли миски із закускою, за ними чорніли чиїсь широкі чоловічі плечі. Ці плечі раптом хитнулися, подалися вбік, й у вікні, затуливши світло, з'явився на підвіконні лікоть. Антон мимоволі відсахнувся від цього близького руху за склом, побачивши в останній момент щось знайоме на рукаві… Знову зазирнувши із-за лиштви, він тихо про себе вилаявся — на темному рукаві чумарки біліла знайома поліцейська пов’язка.