Піти й не повернутися

— Сила, так, — погодився Антон, не зовсім уявляючи, як йому вести мову далі. Він не чекав від Зоськи такої легкості у ставленні до головної сутності його питання і напружено думав про можливі підступи до головного. Зоська ж, зовні наче байдужа до його новини, легенько доторкнулася холодними пальцями, загортаючи на ньому кожушок.

— Застебнися, бо холодно. Поліцаїв багато поїхало?

— Чоловік шість, мабуть.

— Поїхали мимо?

— Ну. Тут близько дорога.

— Це гірше. І грубку затопити не можна?

— Чому не можна, — запитав Антон і додав не дуже рішуче: — Може, вийдемо звідси і підемо в Скідель?

— Удень? Ну що ти!

Ні, здається, вона не змінила свого попереднього рішення, подумав Антон, і має намір виконати завдання. А те, що незабаром закінчиться війна й німці всією своєю силою накинуться на їхню пущу і, як зайців, перестріляють усіх партизанів, цього вона не припускає і в думках.

— Слухай, а ти знаєш, де знаходиться Сталінград? — запитав Антон.

— Далеко, — сказала Зоська.

— Оце відповідь! — кисло посміхнувся він. — У школі за таку відповідь що ставили?

— Двійку, — посміхнулася Зоська.

Антон підвівся на ноги, одяг у рукави кожушок. Зоська, що стояла навпроти, обома руками взяла його за рукави вище ліктів.

— Ми ж не в школі, Антошо. Ми свій іспит склали, — сказала вона, зітхнувши.

— Коли б це так, — одказав він і помалу вивільнив руки. — Коли б головний іспит не був попереду.

— Все може бути, — охоче погодилася Зоська. — Так важко добратися до цього Скіделя, а що буде там — одному богу відомо.

— Саме так, — підтвердив він і похопився, відчувши, що кожен із них має на увазі своє. — Тому слухай. Давай, поки є час, обміркуємо все. Щоб не пошитися в дурні.

— Давай, — сказала вона. — Тільки… Ти побудь, я на хвилинку…

Пустотливо усміхнувшись Антонові, вона вискочила з комірки, щільно причинивши за собою двері. Він стояв і задумливо дивився на поріг. Думки його тепер крутилися довкола Зоськи, від розумної поведінки якої багато в чому залежало здійснення його намірів. Звісно, він розумів, що схематизму партизанського мислення в ній буде досить, мабуть, не так просто переконати її в єдино правильному виході й підвести до неминучого. Головне, щоб вона зрозуміла всю безнадійність їх партизанських страждань, мізерність їх партизанських сил перед силою фашистського гіганта, якого не може подолати вся Червона Армія. До того ж Зоська не має права забувати, що в Скіделі її мати, і мусить розуміти, яка небезпека загрожує їй через неї, партизанку. Якщо досі все якось обходилося, так це не означає, що німцям або поліцаям зрештою не стане відомо, де перебуває дочка однієї жінки зі Скіделя. Антон відчував, що в тому був його головний козир, і він виставить його під кінець, коли, можливо, не подіють усі інші козирі. Щоправда, в його непоганому задумі було одне слабке місце, те, що стосувалося друга Копицького. Як той поставиться до Голубіна і його подруги, коли вони з'являться на проживання в Скідель, лишалося невідомим. І навіть коли сам Копицький поведеться з ними доброзичливо, то як до цього поставляться його начальники — німці Антон задумливо топтався на злежаній соломі. В очі йому впав давній розтоптаний недокурок, він нахилився, підібрав його і понюхав. Це був недокурок німецької сигарети — тонкий, в жовтуватому папері, хоча, зрозуміло, палити її міг тут хто завгодно — від німців до партизанів, мабуть, людей тут перебуло немало, і всі полишили сліди. Побіжно Антон окинув поглядом гранітні боки каміння в стіні і в кутку під віконцем побачив брудний шмат бинта. Смикнув його — з-під соломи витяг цілий жмуток давніх, брудних, закривавлених бинтів, які гидливо відкинув геть і носком чобота зарив їх глибше в солому. Тільки він зробив це, як-у комірку вскочила надзвичайно бліда Зоська, й Антон, відчувши щось недобре, запитально втупився в неї.