Піти й не повернутися

— Я знаю, що ти мене теж… кохаєш?

— Знаєш, я теж, — тихо сказала вона. — Славний ти…

— Ну от і дякую, — гаряче видихнув він біля самого її вуха і знову поцілував у щічку, в перенісся, а потім — довгим рішучим поцілунком у вуста.

— Ой, так не можна! — задихнулася Зоська.

— Можна… Можна…

Грубка з вогнем хитнулася вбік, Зоська відчула близьку теплоту кожушка й чоловічу силу Антона, що дивно заволоділа нею, квапливі рухи його владних рук, од яких уже не було як відбиватися.

— Антон!.. Антошо…

— Усе добре, усе добре, малеча, — прошепотів той.

— Не треба, Антон… Не треба…

Він, однак, уже не відповідав, і вона з явною безнадійністю зрозуміла всю невідворотність його владної сили. Її сили й воля зникли, потонули в її страху і теплій насолоді його обіймів. Вона лише відчувала, що так не треба, що вона робить негоже, в запамороченій свідомості вона добре зрозуміла, що гине, але в цій загибелі була могутня звабливість, а головне, було усвідомлення, що гинула вона разом із ним. То було головне її виправдання і заспокоєння її, а може, й велике щастя.

Вона не пам'ятала, що було потім. Можливо, настав сон або дивне всеперемагаюче небуття, коли зникають пам'ять і відчуття, на кілька довгих годин вона перестала відчувати себе на цьому світі, наче не була присутня в ньому, втративши притомність.

… Прокинулася вона так само, як і заснула, — раптом, від якогось тривожного поштовху зсередини і, боячись поворухнутися, розплющила очі. В тісній кам'яній коморці було темно, але кілька щілин у заткнутому соломою віконці вже світлом блищали, кінці соломин біля щілин тихенько тріпотіли од вітру. Було холодно, у чорному квадраті грубки не світилася жодна вуглина, тьмяно сірів пошкрябаний бік грубки і зловісно чорніли закопчені кутки комірки. Не ворухнувшись, Зоська обвела їх страхітливим поглядом, здогадавшись, що тут колись була кубова чи, може, котельня, де запарювали корм і гріли для худоби воду. Потім вона перевела погляд нижче, відчуваючи на собі знайоме тепло кожушка і тепле широке плече Антона, його мирне дихання поруч. Антон спав, і Зоська боялася поворухнутися, щоб не розбудити його. Їй потрібно було трохи часу, щоб розібратися в своїх невеселих думках, зрозуміти, що з нею сталося. Сталося, звичайно, погане, вона була винна й докоряла собі, як могла. Хоча вона розуміла, що пізно собі докоряти. Те, що сталося, не виправиш. І, подумавши так, вона заспокоїла себе єдиною правильною в її становищі думкою, що з кожною дівчиною таке повинно коли-небудь статися. Може, звісно, не так — інакше, пристойніше, але тепер усе в житті не так, як заведено споконвіку, й гірше, тому, що тепер — війна. До того ж із січня їй пішов двадцятий, вона уже не дівчинка, так недовго й зістаритися у дівках або загинути, не зазнавши кохання. Трохи полежавши і поміркувавши про своє становище, Зоська заспокоєно тихенько зітхнула, відчуваючи, що її, здавалося б, непоправне горе ніби оберталося хоча й несподівним, але, може, ще не найгіршим чином. Одне безперечно: на її нелегкому, сповненому страху шляху з'явився цей рішучий симпатичний чоловік. Хай не назавжди, не надовго. Але що тепер назавжди і надовго?