Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
Здається, він справді розумів, куди треба йти далі, бо не минуло й чверть години, як знову спинився коло якихось кущів, зачекав Зоську.
— Мабуть, нам повезло, — сказав він стиха. — Постій тут, я сходжу.
Зоська вдивилася у зарості з обліпленим снігом гіллям, там поодаль чорніло щось — будинок чи, може, стіжок сіна, але схоже було, що садиба. Відвернувшись од мокрого, зі сльотою, вітру, вона зачекала хвилину-другу, все позираючи в темряву й ждучи звідти Антона. Та незабаром замість Антона почула його приглушений голос:
— Іди сюди… «Певно, щось знайшов», — радісно подумала вона, вибігаючи з чагарника. Дійсно, біля заростів на снігу витягнулась стіна якоїсь незграбної будівлі з обрушеним в одному кінці дахом, розламаною й напівзасипаною снігом огорожею, якимось інвентарем, розкиданим довкола і теж присипаним снігом. Антон діловито обійшов будівлю, заглянув у чорний провал широких, навстіж розчинених воріт.
— От була садиба. Спалили. Один хлів лишився.
Справді, це був стародавній панський хлів — довге, змуроване із валунів помешкання для домашньої худоби з маленькими віконцями в стіні і чорним провалом воріт. Поблизу більше нічого не було видно, лише за хлівом височіли кілька старих дерев та темнів голий, засипаний снігом чагарник.
— Іди сюди. Не бійся, — покликав Антон із темних воріт, звідки гірко смерділо згарищем.
Несміло ступаючи по снігу, Зоська увійшла за ним у страхітливо-пустельну темряву хліва й спинилася, не знаючи куди йти далі.
— Сюди, сюди, — покликав він із темряви, і лише, тоді, коли в його руках спалахнув сірник, Зоська побачила в глибині хліва напіврозчинені низькі двері й темну Антонову постать у них.
— Іди, не бійся!
Усе-таки побоюючись, вона нерішуче переступила високий поріг і не встигла ще нічого роздивитися, як сірник погас.
— От добре! — задоволено сказав Антон із темряви і запалив другий сірник, який на кілька секунд освітив закопчену стелю, похмурі кам'яні стіни й, на радісне здивування Зоськи, — широкий отвір грубки навпроти.
— Ось, зрозуміла? — радісно сказав Антон. — Грубка є, тепло буде. Сідай сюди, на солому, чи що, тут… Сідай! Зараз ми розшуруємо грубку. Не може бути…
Неспроможна впоратись із дрижаками, що трясли її все дужче, Зоська опустилася в темряві на щось холодне і м'яке, не стримавшись, поцокотіла трохи зубами. Нахололі мокрі руки засунула під трохи сухий ще сачок, згорбилася, стиснулася від холоднечі, що владно охопила її, і заплющила очі. Дрижаки люто трясли її, але тут не було вітру, а головне, тихо і не треба йти. Перед її очима все захиталося, попливло в дрімотній знемозі й вона заснула — раптом і так міцно, що одразу перестала відчувати, де вона і що з нею робиться.
Проте спала вона недовго, може, кілька хвилин, не більше. Вона зрозуміла це, раптом прокинувшись від яскравого спалаху вогню?
— Антон порався біля грубки, розпалюючи якісь уламки дощок, і вона знову здригалася від холоднечі й тривоги.
— Не бійся! Це я — пороху з патрона. Не горить, холера. — Присівши біля грубки, він шумно дмухав у неї, дощані уламки повільно тліли кволим вогнем і надто диміли. Дим не йшов у грубку, а крученими потоками валив у хлів. Та ось Антон дмухнув з усієї сили — між дощок вислизнуло кілька язичків полум'я, й Зоська спокійно заплющила очі…
Знову прокинулася від легкого дотику руки, вона вже знала, що це Антонова рука, і не злякалася, слухаючи його подобрілий, спокійний голос:
— Чуєш?.. Давай роздягайся. Будемо сушитися.
Вона розплющила очі, відчуваючи приємний подих тепла — у грубці палахкотіли дошки, чорні кінці яких незграбно стирчали з топки, на низькій стелі й кам'яних, з морозним відблиском стінах гуляли вогняні блискавки. Антон стояв перед нею на колінах у селянському вовняному світері, поруч, розп'ятий на палицях, сушився його кожушок.
— Чуєш? Роздягайся, тепло вже.
Справді, тісна ця комірчина повнилася задимленим теплом, парою і тишею, що порушувалася хіба що гоготінням полум'я у грубці. Зоська подолала в собі дрімоту й посміхнулася.
— Ну, зігрілася?
— Зігрілася.