Піти й не повернутися

Щоб не потривожити його, Зоська тихенько повернулася на другий бік. Її очі призвичаїлися вже до темряви у комірці, де стало трохи видніше, і вона знову побачила на соломі його спокійне обличчя і твердий, наче висічений із каменю, профіль із прямим рівним носом і міцним підборіддям, яке ніби осколком позначене в кінці маленькою ямкою — такі чоловічі підборіддя завжди подобалися Зосьці. Відчувши приплив ніжності до Антона, вона тихенько дістала з-під кожушка свою теплу руку і кінчиками пальців доторкнулася до його плеча. Він не почув її дотику і далі рівно дихав уві сні. Вона подумала: нехай спить, натомився, а час, напевно, ще зовсім ранній. І тільки-но хотіла сховати руку під кожушок, як у глухій тиші хліва почула якийсь далекий страхітливий звук. Вона ще не зрозуміла, що то за звук, і завмерла, напружено слухаючи. Та ось звук повторився, він був схожий на слабкий здалеку стук по чомусь м'якому, тієї ж миті до неї долинуло виразне: «Но-о, давай, падло!»

— Антон! Антон, чуєш Різко скинувши із себе кожушок, вона підвелася й сіла, знову стихла. Антон теж підхопився на соломі і з розширеними від переляку очима завмер, слухаючи. Далі, не сказавши ні слова, засунув у чоботи ноги і в одному світері широко ступив за поріг. Дверіг за ним повільно розчинилися навстіж, і порив вітру, дмухнувши в комірку, одразу виніс із неї все тепло, що зібралося за ніч. Здригнувшись, Зоська почала квапливо натягувати пересохлі, зжолоблені біля грубки чоботи, кожної секунди чекаючи, що Антон крикне і треба буде тікати.

Тривалий час Антон не подавав голосу, й вона сяк-так взулася, пов’язала хустку та одягла сачок, що зісохся, аж затвердів на плечах. Знадвору нічого не було чути, й це трохи заспокоювало. Та Зоська все ж дослухалася, стоячи біля дверей. Зібганий Антонів кожушок вона тримала в руках, не знаючи, як їй бути: виходити з коморки чи зачекати Антона тут.